Зробити вигляд, що нічого не сталося. Довибори до ВР (і сільських голів на Буковині).

 Чи може опозиція бути створена, для того щоб програвати?  Якою ж мала б бути переможна українська опозиція? А ось це вже направду цікава тема.

Якщо у вихованій кампанії сталась якась незручність, хтось гикнув, чи щось таке, то усі роблять вигляд, що нічого не сталося. Наши ЗМІ, депутати і аналітики дуже виховані. Тиждень тому відбулися довибори до Верховної Ради у п’яти, так званих, проблемних мажоритарних округах. Опозиція їх програла, але зробила вигляд, що нічого не сталося. Програла у ситуації, коли перемога сама йшла до рук. Владні чиновники реально були перелякані. І не знали, на кого ж тепер робитиме ставки. І всі розуміють – це були вибори, коли влада думала про все, що завгодно: екзиль, перехід до іншого табору. Але не про перемогу.

Після парламентських виборів 2012 року ці округи прогриміли на всю Україну, і не тільки. Тут були підозри у фальсифікаціях, і силові розборки на дільницях та в комісіях. Опозиція переможний для себе результат і не відстояла, і планувалося, що спробує дати рішучий бій на довиборах. Перемога на цих виборах додала б зайвий козир опозиції: як у вигляді морального тиску на владу – дивіться кого любить народ насправді. Та й п’ять зайвих багнетів у ВР не завадили б.

До того ж ситуації, аби перемагати, краще і не вигадаєш – народ протестує, народ на Майданах, «режим руйнується на наших очах» (Г.Галиць). Але…  Далі – тиша. Трохи оговтавшись від гучного електорального ляпасу, опозиційні політики і аналітики (яким треба виправдати і свій провал) намагаються пояснити поразку тим, що були масові фальсифікації та підкуп виборців. Мовляв, на локальних виборах влада максимально концентрує адміністративний та фінансовий ресурс, і тому виграє. А от коли відбуваються загальнонаціональні вибори, то влада не може на повну силу застосувати ці механізми.

Насправді ж, це реально понти для жебраків. Бо опозиція вкотре довела, що вона не вміє працювати з людьми на місцях. І це одна з головних її вад. Ніхто не займається будівництвом партії, ніхто не йде у народ. Які програмні цілі, які засоби для того, щоб досягти їх? Що ж ми бачимо  насправді?  Опозицією вирішуються власні бізнес-проблеми, йде боротьба за шматки  фінансового пирога. А електорат, попри необізнаність, достатньо чутливий, щоб врешті зауважити це. До речі, розчарованість виборців відчутно зростає.

На місцевих виборах 2010-го та парламентських 2012 для обласних та районних штабів опозиції все виглядало майже ідеально: рубай капусту з потенційних кандидатів за місце у списку, чи за округ, отримуй вказівки з центрального штабу та насолоджуйся життям. Адже слово «опозиція» здебільшого діяло на електорат, як удав на кролика.

Теперішні довибори – дещо інші. Політтехнологи з київських партійних офісів не надто напружуються, аби вигадувати велосипед під кожен конкретний регіон, обмежуючись лише загальними інструкціями. І саме у цьому випадку на перше місце виступають інтелектуальні та організаторські здібності МІСЦЕВИХ партійних осередків.

Що ж треба було зробити цим партійним осередкам опозиції в ситуації Майдану, коли тиск влади був зведений до мінімуму? Залишалося лише організувати нормальну роботу членів комісій та забезпечити високу явку виборців. Хтось понадіявся, що опозиційно-налаштований «зомбоящик» зробить свою справу. А він не зробив. Симптоматичною у цьому плані є поразка опозиції на 223 виборчому окрузі. Це саме той округ, де знаходиться Майдан, куди ходять тисячі людей з прилеглих будинків. І ось тут кандидат від обєднаної опозції Юрій Левченко програє провладному самовисуванцю Віктору Пилипишину. Можна, хоч головою битися об паркан біля ЦВК і доводити, що Пилипишин скуповував голоси (за неофіційними даними сума коливається від 150 до 400 гривень), та кому від цього легше? Це, нагадаємо, округ, де відбувається Майдан.

 Якщо опозиція передбачала підкуп( а хто ж його не передбачав), то чому нічого не зробила, аби запобігти цьому. Чому самозакохані Яценюк, Тягнибок та Кличко у неділю не закликали людей, яких були тисячі, піти до дільниць фіксувати факти правопорушень??? Знущанням виглядає перебіг подій й у 132 виборчому окрузі, що на Миколаївщині. Звісно, ніхто й не сумнівався, що тут переможе губернатор-регіонал Микола Круглов. Округ специфічний сільській. Та саме на території цього округу знаходиться сумнозвісне селище Врадіївка. Та опозиція, яка ще донедавна виставляла трагічну подію у цьому селищі, як приклад звірячого оскалу чинної влади, у найсприятливіший для себе момент, чомусь про нього забула. Як і про сам округ. Чому? А власне через те саме байдикування. Здається партій, як таких немає, вони не живуть. Є тільки їхнє керівництво. Партія є хіба у ВО «Свобода». Але на Миколаївщині…

Як результат Круглов без проблем переміг опозиціонера Корнацького. 94-й округ у Київській області. Тут переміг представник Партії Регіонів Руслан Бадаєв. Кандидата від «Батьківщини» Романюка зняли з виборчих перегонів, попередньо застосувавши проти нього технологію кандидатів-клонів. Те це все одно не знімає відповідальності з опозиції, яка б мала передбачити такий перебір подій. Найцікавішими, як на мене були вибори на Черкащині. Після того як стало відомо, що у 194 окрузі переміг провладний співочий ректор Михайло Поплавський, солдат революції Анатолій Гриценко у своєму блозі на «УП» назвав своїх земляків генетичним сміттям. Звісно, що за таке оціночне судження йому навряд чи дадуть в окуляри. Може краще працювати треба, а не “тирити” виборчі бюджети? Але це Гриценкові на думку не спало. Занадто складно для нього?

На фоні загальноукраїнської боротьби за доступ до владної годівниці вже якось зовсім непомітно відбулися проміжні вибори сільських голів у двох населених пунктах Чернівецької області. Ці вибори мали засвідчити наявну розстановку сил у політичному протистоянні на теренах краю, де варто жити. Опозиція мала чудову нагоду свої гасла про те, що буковинці проти влади, підтвердити конкретним результатом. Керманичам будинку з левами, в умовах непростих політичних маневрів, необхідно було засвідчити лояльність краян до Президента і партії влади. Тому не дивно, що за, здавалося би, мало кому потрібні вибори сільських голів, відповідав сам Михайло Папієв. І він з цією місією чудово впорався. Якщо перемогу кандидата від ПР Валерія Сака на посаду сільського голови Тереблече (74% голосів виборців) можна вважати прогнозованою (як не як, на Глибоччині завжди симпатизували біло-блакитним). То на завжди, нібито, опозиційній Кіцманщині, впевнена перемога регіонала, й у страшному сні не могла привидітися. Але саме так і сталося – у Давидівцях сільським головою став провладний кандидат Михайло Прунчак, який набрав 65% голосів.

На відміну від романтичних опозиціонерів-революціонерів, Михайло Папієв вміє робити правильні висновки із незадовільних результатів (згадаймо абсолютно несподіваний програш ректора БДМУ Тараса Бойчука на довиборах до обласної ради у лютому цього року). Тож цього разу він не залишив жодного шансу своїм політичним опонентам. Наочною демонстрацією того, що на вотчині Арсенія Яценюка його політичну силу не сильно й люблять, Михайло Папієв. може собі зарахувати, хоч, і маленьку, але перемогу. А от опозиція, без сумнівів, може зарахувати собі – повну безпорадність. .

 Чи може опозиція бути створена, для того щоб програвати?  Якою ж мала б бути переможна українська опозиція? А ось це вже направду цікава тема.

Автор: Андрій Струм