Рядки для когось …. (нічний Таймс)

Майже щастя бідності і невибагливості, радість простих смаків, захоплення людьми. Це могло б стати рецептом  для тих, хто нудьгує, прагнучи чогось складнішого, далекого. Цей рецепт усе своє життя писав чернівчанин Семен Венцимеров. Він народився у Чернівцях після війни, а помер у Нью-Йорку у 2009 році.

Цікаво, що про Чернівці більше написано в еміграції, аніж у Чернівцях. Це підтверджує  невтішний висновок, який з незрозумілих причин деяких дратує, що чернівчани у більшості своїй поїхали з міста.  Це не добре, не погано. Просто факт. І зрозуміти це легко тому, що у Чернівцях про Чернівці мало пишуть. Деяким вони здаються надто дрібними для цього, надто звичайними, деяким – надто нелюбимими. І той, і той підхід здається  мені неповноцінним. По-перше, тому, що шлях до великих тем, відкривається через малі. А ніяк інакше. А, по-друге, тому, що немає маленьких тем. Ракурс змінюється,  мале стає великим. Дрібне – важливим. Найважливіше у тебе перед очима, світ, – тому що перед очима світ. Іншого нема.

Почнемо, тим не менш, із незвичайного. Венцимеров неймовірно багато написав.  Анонсуючи свою творчість він говорить про п’ятнадцять поетичних книг.   Багато з них  про Чернівці. До речі, подекуди, це не так вірші,  як газетні віршовані нариси.

 Але тим не менш вірші. У нас є люди, які пишуть про будинки Чернівців, про вулиці Чернівців, і про людей Чернівців зрозуміло. Але майже ніхто не написав про смаки Чернівців. Венцимеров  написав про голубці з виноградного листя, яке нарізав просто на балконі, про мінеральну воду «Буковинська» в зелених скляних пляшках, про пончики на Кобилянській (хто згадає був такий майже атракціон в одному з підвальчиків, коли якийсь дивний автомат під склом робив пончики на очах у черги: пончики пливли по колу в олії  і випадали з отвору, після цього їх одразу висипали у кульочки(. Дітей це, думаю, зачаровувало подекуди більше, аніж будь-які паркові розваги. Звісно і про смажені пиріжки у промаслених папірцях не міг не згадати Венцимеров. Зараз подібні смажені пиріжки, д речі,  є на прилавках. Але чомусь вважається, що це якісь не такі пиріжки. Як у тому анекдоті про ялинкові іграшки. Купив прикраси для ялинки, а  вони браковані. Чому? Не радують.

Чомусь ці пиріжки втратили дивну властивість радувати і їх сприймають, як дешеве їдло для маргіналів. Але прихильність до пиріжків радянського общепіту – це зовсім не каприз Веницмерова. Це якась загальнонародний фокус. Про них згадує багато хто. Тамєниця смажених пиріжків. В них наркотики підсипали тоді, чи що? Але ще не так давно, знайома мене попросила: « Купи мені смажених пиріжків. Я спитав: « Чому ж ти сама не купиш», – «А мене чоловік сварити буде, – відповіла знайома посміхаючись, – не для того він стільки заробляє». Мабуть ірраціональна туга за пиріжками пояснюється не так їхнім незбагненним смаком, як інтенсивністю проживання.  Чим інтенсивніше живеш, тим із більшим захопленням потім згадуєш. Тоді і вода перетворюється на вино. Але я ї сам чомусь вірю, що вони були смачні. 

 Ну і, власне короткі уривки з безкінечних і щирих спогадів Венцимерова. І його екперименти із поверненням щастя :

В Нью-Йорке соблазнился: с виду донаты

Такие, как те пончики в кафе,

А вкус – отвратный, знаком, что не дома ты…

Но ожила картина в голове:

Ком теста заправляет тетя в чепчике

В блестящий коренастый автомат…

Секунда – и в дозаторе-развесчике

Сформовано кольцо… Прикован взгляд

К процессу, что проходит за окошечком:

В кипящем масле пончики плывут,

По кругу, кувыркаясь.. Понемножечку

Румянятся – и бух — в лоточек!… Тут

Подхватят их, горячие, лопаточкой

В кулек, посыплют после сахарком,

Стаканчик кофе выставят:

                       — Достаточно?…

— Спасибо! — За добавкой – вечерком,

Гуляя, забегаем…

                    — Помнишь пончики, —

Друг друга вопрошаем вдалеке,

Хлебнув досыта эмигрантской порчинки…

Но вспомним – и опять на языке

 З цього приводу  пригадую, як було мені років двадцять і я розпитував професора-пенсіонера про щасливі хвилини його життя.  І думав, чи згадає він захист докторської чи зустріч із майбутньою дружиною)) Ось, що може бути щасливим?   А він відповів так:  був на практиці у Карпатах, прийдеш з роботи і одразу на річку. Навколо природа буяє, життя, роздягнешся і в холодну річку – раз. Ось і щастя. І очі у нього були при тому  доволі сумні.. Професорство завжди із тобою. А той стрибок у річку вже не повернеш. 

Отже, і Венцимеров, окрім  смаків, згадує бібліотеки, танк, сільськогосподарську виставку у Чернівцях біля річки Прут, і, як на мене, є у нього королівський спогад(цьому присвячена ціла поема), про те,  що його тато був головним  по автоматам газ-води у місті. Коли тато головний по газ-воді – це за межею очікувань.  Нині ці автомати також зникли назавжди, як і сироп у воді.  Гадаю,  якщо б тато був заправщиком сифонів, то це б взагалі було наповал. Ну, незрозуміло, чого ці сифони вп’ялися у пам’ять десяткам тисяч. Чого їх кличуть  з темряви минулого. Що там таке було?  Але вірю.  Бо й мені пригадується саме ці сифонні заправки.

Більше десятка поем Венцимеров присвятив чернівецьким видатним особистостям від розвідника Яна Черняка до Волоимира Івасюка. Це якісь величальні оди.  Тисячі слів захоплення.  Крім них, він прсвячував поеми тільки своїм особистим знайомим.  Це так по-чернівецьки.  До речі, Венцимеров переклав кілька віршів Целана. Вони зовсім не схожі на Целана. Але так думаю, що це найбільш зрозумілий для, так би мовити, широких мас і щирий переклад.  Все це і зворушливо, і пересічно, подекуди смішно, і надзвичайно важливо. Як колись зауважила поетеса Софія Парнок,  їй здавалося, що коли вона помиратиме, то це буде щось надзвичайне, урочисте, а між тим, перед очима, здогадується вона, буде все ж той повсякденний плин життя. Важливіше якого нічого нема. 

 І, власне незадовго до смерті, Венцимеров, який помер не раптово, несподівано відкрив для себе, що недаремно згаяв час, оскільки був щирим і любив те, що робив і тих, з ким говорив.  І що, мабуть, це і стало найважливішим, а не слава, успіх, гроші і т.д. 

До речі, саме у Нью-Йорку він багато писав українською мовою. Отже, підсумовуючий уривок з Венцимерова.

 «А Земля всіх, хто був на Землі, пам’ятає

 І за кожним сумує здаля…

 А коли врешті Бог нас на землю вертає,

 То сердечно радіє Земля.

 Сподіваюсь і я повернутись додому,

 На планету захоплених мрій.

 І мені, несподівано, знову живому

 Буде знову цікаво на ній…»

Коли стоїш перед полицею краєзнавчого відділу бібліотеки і дивишся на книги невідомих авторів,  відчуваєш щось подібне до людини, яка знайшла на березі пляшки із записками  всередині. Хто нині читатиме ті послання? Про те, яким смачним було повітря ввечері, просякнуте запахом листя і квітів, про любов, про війну, і про пиріжки.  Пливуть і пливуть собі в океані. Не так для людей, як для когось іншого…

 Сергій Воронцов

 вийшло друком у газеті “Чернівці”