СЕЗОН ЗНИЖОК НА ЛЮБОВ(Таймс на Уікенд)

Автор: Володимир Килинич, нові глави з книги

Автори фотоколажів: Група “Вконтакті “Інші Чернівці”. Усі авторські права застережені

Легенький вранiшнiй вiтерець тихо гойдав надувнi рiзнобарвнi гумовi кульки iз фiолетовими сердечками та написами LOVE на входi до модного тепер в мiстi салону золота. Такi заклади взяли в полон центральну частину порiвняно недавно, але якось непомiтно й нахабно. Втім, тепер багато що відбувається саме так.

Старанно оббiгши вхiд до салону, зосереджений мiський пес, низько вклонивши ніколи не чесану голову та висолопивши крiзь бiлi зуби червоного язика, рiшуче перетнув вулицю, неохайно ступаючи межи камінцями брукiвки, i побiг собiгеть у своїх невiдкладних міських собачих справах, кудись донизу, на Українську. Нiчнi охоронцi дорогих лiтнiх майданчикiв мляво догравали нiчнi партiї в «дурня», запиваючи це невеличке виробниче  задоволення дешевою смердючою кавою з пластикових стаканчикiв.

З вулицi Доброго у безрукавці поверх синьої майки викотився заспаний Муня для щоденних вранiшнiх роззявацьких експедицiй мiстом. Вiн ще всерединi великої своєї душi спав, тому йшов босими ногами, як небудь вставленими у босонiжки, обережно й не витягав при цьому рук з бездонних кишеней вкрай богемних шортiв.  Вийшовши на рiг вулиць, перевiрив навпомацки наявнiсть мобiлки – точної копії Vertu, i декiлька хвилин байдуже вирiшував куди сьогодні повернути: праворуч чи вiдразу лiворуч.  Але снайперськи глянувши точно пiд хвоста псу, наскороруч описаному вище, повернув назад. Сьогоднi вiн почне прогулянку з принишклої цієї пори Української. Нинiшнi мандрiвнi спогади будуть йти звiдти, а закiнчуватися десь бiля пiднiжжя Єврейського дому пiд тамтешню більш менш пристойну каву та балачки зі спогадами із випадковими балакучими міськими співрозмовниками. У нього, до речі, суворо кошерна версiя спогадiв.

Муня зранку хороший. Бути хорошим – це дуже вимотує людину. I до вечора Муня шаленiє. Скоро його ювiлей, а ще занадто багато зовсім незнайомої йому прибиральницької та органiзаторської роботи. Це його головним чином нервує.

         Але про такi вiчнi речi як любов Муня все одно думає й потім висловлюється прекрасними, хоча й ненормативними словами. Вiн переживав якраз цього ювiлейного лiта  другу молодiсть. А вiд неї вже недалечко до другого дитинства. Але вся його передювілейна прибиральницька та організаторська робота зводиться сьогодні до роздумів. Це його хрест, призвання та кредо. Без роздумів він був би тим, ким він не став.

Вчора йому довелося багато думати. Тому сьогодні у нього гудуть та ниють натружені мізки. Вийшовши тепер в місто, Муня навів в голові порядок: розсортував випадкові думки, натер емоції, освіжив пам’ять. Все тепер у повному ажурі, навіть думати не хочеться, щоб не насмітити. Розумні думки – великі, товсті, вайлуваті, капризні – довго ворушаться в голові, намагаючись вгніздитися, швидко зморюються й, кректучи, засинають. Пусті ж думки – маленькі, шустрі, життєрадісні, фізично розвинуті – невтомно бігають туди – сюди по звивині, як мурахи тілом, й чешуться, чешуться, чешуться. Тому Муня користується переважно думками середнього значення. Вони одночасно й розумні, й пусті, відтак не виснажують відразу та швидко, а тому голова залишається свіжою й незайманою майже до вечора.

Ранковi двiрники тим часом обговорювали футбол. Голуби центру міста, вiдчувши певну свободу та непомiтнiсть в зв’язку з цим, швиденько дзьобали щось їстивне між акуратненькими квадратиками брукiвки. Байдуже досинали у своїх втомлених шляхами авто таксисти бiля вічно радянського магазину «Берьозка». Рвучко, рівно о восьмій вiдчинився знаменитий тютюновий магазинчик, його пластикові тепер двері гостинно відчинилися, випустивши на двір погуляти сперті за ніч нестерпно привабливі аромати заморських тютюнів. Аромати рвучко майнули над сквериком біля Собору, але швидко повернулися назад.

А на балкон найгарнiшого будинку вулицi поважно вийшов вільний торгівець м’ясом та глава сiмейства у забутих наразi сатинових трусах товариш Собакіс. Підійшовши до самого краю старовинного австрійського балкону, він глянув вниз у двір. Там вже бігали діти, пустували, каталися на велосипеді. «Щасливі, їм ще не купили комп’ютери», – турботливо подумалося йому.

         –  Йоканий бабай! – лагiдно мовив вiн сам до себе однiєю з європейських мов. На його сатинових трусах було написане від руки  горде слово «Адiдас» на iдiшi. Втiм, перевiрити це було досить важко. Євреї тепер в мiстi – особи нетрадицiйної нацiональностi. Крім того, у нашому місті існує мінімум три види екзотичних тварин: йошкін кот, бляха-муха та ядрьона вошь. Тобто практично всі коти у нас йошкіні, воші ядрьоні, а мухи – бляхи. А відтак і всі бабаї – йокані, хоча ніхто не знає, а що воно, власне, таке.

         В місті й раніше було чимало незрозумілого. Скажімо, лікарями ставали  нездалі єврейські діти, з яких не виходили музиканти.

– Галю! – відчутно зойкнула із сусіднього балкону сусiдка сусiдцi. А хлiб на Худякова свiжий?

         – Так. Завтрашнiй. – вiдповiв iм обом легенький вiтерець.

         Про те, як починається ранок в нашому місті, написано вже чимало. Але про це хочеться й хочеться писати, бо кожного разу пробудження відбувається зовсім не так, як вчора, і зовсім не так, як в іншому районі міста. Тому це гранично цікаво.

         Десь, безжалісно роздерши вранішню тишу, задзвонив телефон. Коли у жінки, що мешкає на Кобилянській, дзвоне домашній телефон, вона обов’язково дивиться у дзеркало та поправляє зачіску, перед тим як зняти слухавку. Вона також щиро вважає, що якщо хтось вам телефонує, коли він п’яний, треба цінувати це. Значить ви дуже дорогі цій людині.

А десь тiльки-но прокинувся мiський Раскольнiков i солодко потягнувся за сокирою.

Бабине лiто. Сезон знижок на любов. Вулиця Кобилянської. Колишня Панська.

А от бабусi тут як манекенницi. Акуратні, породисті, ажурні, візерункові. Їх власне тут не так багато – чужі не доходять, бо болять ноги, а своїх вже майже немає. Відбувся відбір, тут залишилися лише найдостойніші та найшляхетніші. Вони не виглядають зовні як графіні чи баронеси, ні! Вони себе несуть: високо підняті голови, недорогий акуратний одяг з обов’язковим елементом чогось ностальгійного – шляпка, театральний бінокль, парасолька, редикюль, несподівані білі шкарпетки під туфельки тощо.

         Цiєї години – лише поодинокi перехожi. Тут не живуть тi, що із самого ранку працюють. На лавцi мiсцева бабуся-манекенниця, якiй не спиться. Вона про щось мрiйливо задумалася, не помiчаючи як плине вранiшнiй час. Враження таке, буцiм сидить вона тут із вечора. Аж закам’янiла. Тихо балака сама iз собою, не помiчаючи, що вечiрньої спiврозмовницi – сусiдки вже давно немає поруч.  Чи згадує щось, чи молиться, чи свариться про себе. Двоє вийшли на прогулянку з домашнiми псами. Пси дорогi й породистi. Вони уважними пиками зневажливо оглянули майже порожню вулицю, «диких» та неохайних спiвплемiнникiв, охоронцiв в чорних одностроях, i пiддавшись натиску мiцних ошийникiв з металевого цепу, слухняно та кремезно пiшли за хазяями – двома бритими хлопцями базарного вигляду й призовного вiку. У них на роду написано «чоловiчий», а їхній улюблений герой комп’ютерних iгор вочевидь – патик з «Тетрiсу». Iстоти, яким надано занадто багато свободи i занадто мало мiзкiв.

         Як чудернацький фаллос Мьобiуса вишикувався вздовж  стiни  зелений кущ винограду бiля старовинного та спеціалізованого часом магазину «Здоров’я». Вiн уже не окраса, а скорiш декорацiя. Окремi неуважнi перехожi з юнi навiть щиро вважають, що той кущ штучний, – турецький чи польський. 

         Сиротливо та мовчазно, але так само велично, стоїть колишнiй ресторан «Днiстер». Вiн у комi. Найнеприємнiшим є те, що майже нiхто із сучасних перехожих навiть не здогадується про його славне минуле. Стiни ресторану- «летючого голандцю» – примари й спогади навiть з вулицi ще випромiнюють музикою, шампанським, пахощами страв та напоїв, весiльними жартами, таємницями злодійських та гуртових «фарцовочних» перемовин та одкровеннями тих, хто несамовито гуляв тут, знаходячись у ніщивних радянських вiдрядженнях. О, скільки доль, трагедій та радощів! Мільйони очікувань, що не справилися, та десятки мільйонів несподіваних здобутків! В пору несамовитої боротьби з пияцтвом – притулок спраглих у буфеті з чорного ходу з добрим знайомим половині міста офіціянтом! Потім – місце комплексних обідів для несподівано збіднілих вчительок та бухгалтерів банків і контор. А потім – тиша та запустіння…

         Муня готує свiй ювiлей. Вiн завжди був здатен дивувати. Хоча сам не дивується нi з чого. Люди називають його по рiзному. Мунька – друзi дитинства, поодинокi однокласники та двiрничка, яка пам’ятає ще його батькiв. Мунечка називають його дами, якi щиро вважають його мiським Пiкассо, але нiколи не бачили його творiв. Втiм, Пiкассо також. Ну, а Муня – це майже офiцiйне його iм’я. Високопарне Емануїл – належить паспортам та анкетам ОВІРів, протоколам КГБ та афiшам, i, власне, минулому. Тому що Муня з кожним роком молодiє не на жарт.

Він стає таким як тоді, коли мама посилала його 31 грудня, десь близько 18-00, дещо докупити до новорічного столу. Бо саме в цей час з’ясовувалося, чого не вистачає. А Кобилянська 60-х – це зовсім інше. Там «викинули» апельсини, там жваво продають лимони, там торти – празькі, трюфельні чи бісквітні, навіть вафельні. В «Бєрьозкє» давали фарш, як у консерваторії дають Бетховена. В «Кулінарії» – сосиски та «Советское шампанское». Все це відбувалося легковажно, бо й місто тоді було саме таким. Муня із величезним задоволенням шлявся  людною перед головним святом року вулицею, штовхався в чергах, вітався із такими ж самими пацанами, яких матері так само посилали за чимось до новорічних міських гастрономів.

А як ви гадаєте, яким чином виглядає мiсто Париж в уявi власникiв мiських закладiв, якi претендують на щось французьке? А виглядає вiн приблизно так: вежа Ейфеля, уквiтчана штучним мерцишором, написи англiйською про кохання, пиво у пластикових пляшках пiд назвою “Ален Делон” на тлi зовсiм не французького триколору та обов’язковi шляпки з iменами молдавських красунь.

         Остужуються лiхтарi, якi горiли цiлу нiч. Вулиця знову чекатиме ночі зпруженим очікуванням ягуара.

Все вертиться довкола неї. Правда, не у всіх городян. На щастя чи на горе, невідомо. Муня каже, що не потрібно мастурбувати нею, безкінечно стогнати та плакати про те, чого вже немає. А може і ніколи не було.

Вулиця тепер – це просто матеріалізоване відчуття безодні між двома різними країнами: тою, яка вже закінчилася, и тою, котра почалася. Вулиця нині як бабине літо міста. Коли відбуваються знижки на любов.