Стаття про всіх) Сало на мило

Як не дивно, ця стаття ” Сало на мило”, яка  присвячена ніби специфічним львівським проблемам стосується всіх. Справді люстерко.  Чудовий текст Остапа Дроздова у “Дзеркалі тижня”:

Політологи й публіцисти (які мають гострі пера чомусь здебільшого в соціальних мережах) уже навіть вигадали новоутвори: “ефект Сала”, “заСалена Львівщина”, “залили Сала за шкіру”. Юні приколісти з громадських ініціатив свою кампанію проти Сала так і називають — ліпосакція. Таке враження, що Львівщина втягнулася в конкурс на кращий словесний гнів проти новопризначеного губернатора. Перемагає той, хто краще переповість один і той самий завчений абзац про “заслуги” Олега Сала в буремні 2003—2004 рр.

А насправді перед Львівщиною поставили люстерко. Гнів проти Сала — це гнів проти власної безпомічності. Навіть більше: якби Сала не існувало — його варто було б вигадати, аби проілюструвати крах міфів про патріотичну Львівщину як останню твердиню спротиву. Призначення Сала всі навперебій оцінювали як привселюдне замірювання градуса радикалізму в легендарній області, з якої буцімто мала б початися нова хвиля національного прозріння. Одіозним губернатором влада мала б для себе означити поріг терпіння в регіоні, що славився патріотичним повноводдям. Градус радикалізму виявився традиційно львівським — на рівні безалкогольного пива: пощипує й не більше. А поріг терпіння виявився начисто відсутнім, тож після вдалого приземлення Олега Сала будь-який “коток” може заїжджати на територію області, не боячись, що його там спіткають численні пороги. Більше того: кожний “коток” відтепер може відчути себе бажаним і вигідним для тих, хто рейтинги набирає лише в позі “під”.

Олег Сало на Львівщині — це не плювок, не ляпас і не знущання. І не сенсація, і не проблема. Олег Сало — це політтехнологічний зонд, мета якого (як і будь-яких зондів) — дослідження порожнин. Львівський політикум — порожнина. Найчастіше — порожнеча, не спроможна навіть на безумовні рефлекси. Про змістове заповнення собою простору навіть не йдеться. Львівського політикуму немає! Він не діє, не реагує, не вирує, не опирається — він просто існує як біологічний стан латентної присутності, тішачись самим лише фактом свого розміреного буття. Сало довів: у країни немає Львова — тієї патріотичної, радикальної колиски прийдешніх революцій.

Це повністю підтвердив не лише провал голосування щодо недовіри Салу, а й фрустрація, яка запанувала на Львівщині з моменту представлення одіозного губернатора. Львівські середовища, які в мирний час за філіжанкою запашної кави полюбляють розводитися про злочинний режим, мали декілька годин (3—4) для того, аби зреагувати на призначення Сала. Кермо Львівської обласної ради перебуває в руках ВО “Свобода”. Як і ключі від зали, де відбулося призначення Сала. Поки патріоти пили каву й вибудовували плани порятунку України, більш ніж одіозного посадовця було представлено. Подію широко анонсували, ніякої секретності. Та під час представлення губернатора лише журналісти зважилися скандувати “Ганьба!”. Жодна патріотична (вже мовчу про радикальні) партія не спромоглася бодай на спонтанний флешмоб прямо в залі облради. Ні вигуків, ні блокування трибуни, ні деструктиву, ні демонстрації обурення чи чогось такого. І це при тому, що про представлення “ворога народу” мусив знати голова Львівської обласної ради свободівець Петро Колодій.

Будній день. Робочий час. Усі на місцях. Усі в курсі. Кожна партія має свою прес-службу. Кожна має актив партії, який сидить на штатній зарплаті. Пізніше, в ефірі моєї авторської програми “Прямим текстом”, прозвучало напіванекдотичне пояснення члена бюро ЛОО “Батьківщина” — обласного депутата Івана Стецьковича. Виявляється, всі керівники обласних осередків перебувають у Києві, вони займаються звільненням Тимошенко і євроінтеграцією — отже, на місцях ніхто нічого не міг вирішити. У випадку із Салом львівський політикум як ніколи продемонстрував свою допотопність. Це — повний параліч місцевих партійок, цілковита їх недієздатність і непрофесійність. Занадто довго всі вони жирували в дистильованих умовах, у теплій ванні патріотичних одобрямсів. Не було викликів. Не було потреби тренувати свою хуткість, гнучкість і вертикальну комунікативність. Навіть стежити за Інтернетом теж не було потреби.

І річ тут навіть не в тому, що представляли Сала з букетами, оплесками та побажаннями плідної праці. Перший тиждень роботи нового губернатора минув під акомпанемент заціпеніння по той бік уявних барикад. Якби журналісти не почали бомбувати політиків на предмет коментарю — можна було б подумати, що вони всі вимерли. Жодна з ключових партій не зробила офіційної заяви. Жоден обласний осередок не зібрав своє бюро, чи політраду, чи виконком, чи які там у них органи. Новий голова ОДА устиг уже озвучити свої плани на майбутнє — аж на шостий (!) день з’являється заява… Кличка—Яценюка—Тягнибока. З Києва, звісно. Бо у Львові партійні осередки у стилі “заклятих регіоналів” чекали відмашки з центру. Весь цей ступор із Салом — це вердикт партійному життю українського П’ємонту, яке виявилося абсолютно безпорадним. Думаю, на державний переворот чи заколот Львів зреагував би десь так деньок на шостий.

Сесія, на якій мала бути висловлена недовіра Салу, заслуговує на окрему новелу. Найвлучніший заголовок був би “Саботаж”. Логічно було очікувати скликання позачергової сесії — адже сам статус “позачергова” підкреслює екстреність та надзвичайність ситуації. Виявляється — ні: призначення “бандита, бузувіра та мало не звіра” цілком уписується в буденний ритм життя і планове засідання облради через два тижні.

Воно відбулося так само буденно, яким є й призначення Сала. Недовіра — це дві третини голосів. 78 голосів. Саме так Сала можна зняти з посади. Арифметична сума фракцій, які вважаються опозиційними, — 83. Тобто кількісно патріотична Львівська обласна рада може розправлятися з будь-яким губернатором. А на ділі — пшик. Країна мусить зрозуміти: у Львові немає реальної опозиції, яка представлена якісно і так само якісно здатна діяти на результат.

За п’ять днів до голосування ми з колегою з Радіо Свобода напосілися на батьківщинівця Стецьковича з простим запитанням: “За арифметичної кількості фракцій — у вас є реальні дві третини голосів, які проголосують за недовіру Салу?”. “Побачимо, ще треба над цим попрацювати, важко сказати…” Репліки про магічне число 83 (“Свобода” + УДАР + “Батьківщина” + Рух + залишки “Нашої України” + УНП + КУН) залишалися без відповіді. Недовіра Салу — це свідома авантюра патріотів, які є патріотами лише на мітингах та засіданнях земельної комісії. Вони йшли на сесію, не маючи двох третин, як і найменшого бажання їх мати.

Результати голосування — більш ніж промовисті. Проти Сала обранці спромоглися на
72 голоси. Їх вистачає для декларативної більшості, а вона, як відомо, жодних наслідків для губернатора не спричиняє. Найцікавіше те, як проголосували патріоти, які за Україну померти ладні. “Свобода” недодала двох голосів (співака Остапа Канаки і Пилипа Пилипенка, батька В.Пилипенка, нардепа з Партії регіонів). “Батьківщина” — одного голосу (фронтовика Миколи Барана, який очолив Департамент розвитку інфраструктури Львівської ОДА). Народний Рух України недодав голосу Василя Куйбіди, який того дня перебував у Брюсселі. Єдина фракція, яка дала 100% голосів, — УДАР. Укотре зрадила УНП. Забути треба про Конгрес українських націоналістів, когорту вчорашніх нашоукраїнців та просто позафракційних борців із режимом.

Що цікаво — навіть серед опозиціонерів, які взяли участь у голосуванні, знайшлося троє тушок, котрі свідомо зіпсували бюлетені. Як видно з фотозвіту місцевих інтернет-агенцій та інформації лічильної комісії, усі три бюлетені зіпсували, ймовірно, депутати з “Батьківщини”. Причому віртуозно. В одному з бюлетенів галочку поставлено у графі “За” і одночасно графі “Утримався”. Віртуозність тушок полягає в тому, що депутати підходили до урн і пафосно показували свій бюлетень пресі. Однак фотокамера зафіксувала двох батьківщинівців, які демонстрували свій бюлетень, тримаючи палець на графі “Утримався”. Отже, могло здатися, що депутат проголосував “за”, однак він міг затулити пальцем заповнену графу “Утримався”. Ці два депутати — головний лікар однієї з райлікарень та колишній начальник УМВСУ (та сама посада, яку обіймав Сало). Утім, і їхніх бюлетенів не вистачило б для недовіри Салу. Тож винахідникам ніхто особливо не докорятиме.

І ніхто нікому не докорятиме. Бо керівники ключових фракцій навіть не намагалися дбати про обов’язкову явку, не кажучи вже про обов’язкове голосування. Ніякої мобілізації не було, ніякого ажіотажу також — незважаючи на всю публічну “нагінку” на адресу Сала. Це була гра з наперед відомим результатом, точніше, його відсутністю. І заява “Батьківщини” про повторне голосування недовіри виглядає істеричною. Бо можна 100 разів голосувати з тим самим результатом. Якщо не меншим.

Показово й те, що проти “звірячого обличчя режиму” на пікет вийшло аж 40 (!) людей. Більшість із них — активісти громадського руху, які в час “злодіянь” Сала ще до школи ходили. Ніякого суспільного збурення це скандальне призначення не спричинило. У це важко повірити, але під час вуличного бліцопитування для моєї програми більшість людей казали, що, можливо, колишній правоохоронець наведе порядок. Траплялися й такі, котрі казали, що з Божою поміччю новий губернатор стане добрим господарником. І не знайшлося жодного (!) перехожого, який би виступив агресивно різко проти Сала.

На ефірі я сказав панові Стецьковичу: “Якби три найбільші в регіоні партії вивели бодай десяту частину своїх прихильників, то губернаторська площа була би вщерть заповнена”. На що батьківщинівець інтригуюче всміхнувся: “У день голосування побачите”. Щоправда, через п’ять хвилин уточнив, що в партії ще треба порадитися. Як бачимо, порадилися — і вирішили не виводити на вулиці свідків своєї мишачої поразки. Львівські партії взагалі не зверталися до своїх виборців щодо питання Сала. А виборцям глибоко фіолетово, хто в нас черговий губернатор. Запитання “а що теоретично могло б вивести львів’ян на вулиці?” має просту відповідь — нічого. Інколи ловлю себе на думці, що спалах революції може статися не через мову, призначення Сала, Митний союз тощо — а, приміром, коли урядовий кортеж ненароком переїде кудлатого песика.

Сало — це ціна львівського патріотизму й радикалізму. Ціна фактично дармова. Міф про Львів як про найбільш принциповий регіон уже неможливо підтримувати. У Львові немає ні дієвих партій, ні громадянського суспільства, яке може якісно протистояти відвертим провокаціям. Усіх усе влаштовує. Сало на всю країну легітимізував яловість місцевих мітингантів, не здатних на жоден політичний результат. А мітинганти зберегли на посаді ідеального спаринг-партнера, про якого можна лишень мріяти, — адже тепер буде кого нещадно таврувати, відволікаючи увагу від своїх власних провалів. Що більше Сала — то більше опозиційного піару. “Вот и встретились два одиночества”.

Через годину після проваленого голосування львівські патріоти розійшлися по кав’ярнях П’ємонту. Усі неквапливо пили запашну каву, настрій був гарний… Ще б пак: Україна в небезпеці, а це їхній зоряний час.