Сергій Сулима: скандал за 50 срібняків

Продовжуємо друкувати коментарі щодо медійного скандалу. Цього разу як завжди дотепний, як завжди суперечливий Сергій Сулима. Текст:

Чернівці – велике село, яке колись було маленьким містом. Тому скандали рівня кабінетної оргії за участі сільського голови і секретарки тут нікого не цікавлять. Хоча скандал у Хотинському районі, коли голова, добряче запивши кохання оковитою, завірив сідницю секретарки мокрою печаткою, а чоловік увечері прочитав документ, був на слуху довго. У Чернівцях скандал – це мистецтво. Віктор Довганич людина-скандал.

А без таких жити було б пісно. Останнім витвором блогера-букініста став скандал, у якому він декласував очільника Букінфо і редактора газети «Час». Довганич під відеокамеру купив обох журналістів, як два пучка редиски.
І виставив це відео на загальний огляд у своєму блозі. У кіно зі знайомими акторами йдеться про те, як Віктор домовляється з Сергієм Зарайським про розміщення матеріалу на його сайті.
Не цікавлячись навіть змістом пропонованої джинси, останній називає ціну послуги: 100 доларів – якщо статтю підписує Довганич, 300 – якщо підписує Зарайський. Торг відбувається, схоже, на площі Філармонії біля місця, де колись був сільськогосподарський базар. Там продавали, окрім всього, ще й тушки домашніх курей і кроликів. Так сталося, що крілик згодом став політичним символом Чернівців. Така специфіка недопарижу. Тепер тушками кроликів торгують у міській раді й поставляють їх пачками з Фронту змін до “Батьківщини”.
Та повернімося до гендлю між Довганичем і Зарайським. Він був недовгим і сторони швидко ударили по руках.   Редактор Букінфо взявся розмістити чорнуху на своєму сайті за 50 зелених, які одразу ж пішли, як кажуть у Чернівцях, «на кішеньов».  Довганич недаремно прожив життя між євреями.

Вони різні й проблеми у них різні. У них різні задатки, талани і амбіції. На місцевому рівні вони непересічні журналісти. У іншому випадку їм варто було б поспівчувати. Зарайському таки співчуваю. Лиш того, що він не пялить на себе тогу великомученика, не вчить буковинців жити чесно і праведно, не проповідує, як пастир, Божі заповіді, а просто заробляє свій хліб з маслом і часом з кав’яром.

Петро Кобевко, з яким Довганич годився розмістити матеріал і озвучити запитання на брифінгу в губернатора, виявився тертішим калачем. Газета «Час», яку він очолює, настоялася на паперті, як хороше вино у дубовій бочці, а тому, як дорога курва, ще має ціну. Переглядаючи відео, я чомусь подумав, що Петро от-от розкусить шитий білими нитками торг. Але звичка снідати віденськими тістечками і кавою за 40 гривень пересилила обережність. І він не встояв перед двома американськими президентами на котонових катранах. Хоча попервах, як гусар, що програвся у карти, правив за заказняк у газеті вісім тисяч гривень. Але Довганич не дав жодних шансів побитому міллю гонору. Далі очі заблищали, як у цигана, що побачив коня, і Петро повівся, як Шура Балаганов у трамваї. За 200 буржуйських він погодився озвучити на брифінгу Михайла Папієва питання, продиктоване Довганичем. Дешеве, абсолютно не в тему. Якби Довганич замовив запитання: «Чи правда, що Кобевко не дружить з головою?», Кобевко озвучив би і його. Петро не ходить на брифінги до губернатора. За дві сотки він прибув туди загодя, “утрєннєй лошадью”. На відео зафіксовано, як Петро Дмитрович чесно відробляє свій хліб. Питання прозвучало слово в слово. Петро – журналіст старої школи, а ті добре знали, що продаватися треба вміти чесно. Далі у довганичевому кіно йдеться про те, як вже сивочолий редактор, як молодий рисак, прискакав за пряниками, схоже, що до тієї ж австрійської кав’ярні на вінклі Кобилянської і Кафедральної, де його очікував Віктор Довганич. Якось аж сумно від такого безславного фіяско. Так ніби мені плюнули в келішок, яким я довгі роки чокався з Петром. Але треба бути чесним. На відміну від Зарайського, Кобевко, як польський жовнір, стояв до останнього ґудзика. Та саракі дни і безсонні ночі доробили справу, мамона таки попутав.
Вони різні й проблеми у них різні. У них різні задатки, талани і амбіції. На місцевому рівні вони непересічні журналісти. У іншому випадку їм варто було б поспівчувати. Зарайському таки співчуваю. Лиш того, що він не пялить на себе тогу великомученика, не вчить буковинців жити чесно і праведно, не проповідує, як пастир, Божі заповіді, а просто заробляє свій хліб з маслом і часом з кав’яром. Та й ціну він заправив таку, що мені згадався злодій Фоня, котрий пробрався в Ермітаж і був дуже розчарований, побачивши лише картини, а тому викрав звідти новенький вогнегасник. Зарайського треба ганчувати за інше. За безвідповідальне заниження планки сучасної української журналістики до 50 баксів за матеріал. За знущання над журналістськими принципами і свободою слова, про які він теревенить з такою патетикою, закушуючи квасним огірком.

Зате з Петра німб спадав лиш під час грандіозних пиятик і котився як кочало до ніг знаменитого Шкургана, перед яким Петро вклякав на Кобилянській. У терновому вінку Кобевко спав, і, схоже, той добряче намулював йому мізки. Пльондрів Юлія Цезаря він не скидав навіть у лазні на вул.Дзерджика. І вчив, вчив, вчив, як Ленін, як Бауер, як Малишевська. Вчив жити, бути патріотами, не продаватися за шмат гнилої ковбаси. Все правильно. За 200 зелених ковбаси можна накупити на пів його кабінету на Руській, 20. Але очі навіть в Сірка не купиш.
Якби Петро за гонорар взявся би написати чесний і жорсткий матеріал, ніхто би йому не закинув і слова. А зараз читаєш відгуки на його виправдовування на сайті газети «Час», і стає сумно. Такий великий міф, така велика легенда, така грандіозна бульбашка як Петро Кобевко луснула на очах читачів, ніби презерватив.
Хто тепер повірить його гострим заявам, його буцімто безкомпромісним звинуваченням, знаючи, що замовлені вони ким завгодно і за що-небудь. Хоча політикам, які теж брешуть за гроші, дехто ще вірить.
Сергій СУЛИМА

газета “Свобода слова”