Поки вони є…

Перепощуємо чудовий допис дописувача багатьох львіських західноукраїнських сайтів Майкла. Власне цей розміщений на найті Збруч.  Вартісні думки, правильний настрой.

Майкл: Їх мало
Їх мало, їх настільки мало, що навіть дивно як вони ще збереглись у цьому неозорому морі однаковості і передбачуваності, яка зустрічає вас у містечках і просто населених пунктах «міського типу» нашої Батьківщини.

Вони випадають з цих декорацій однакових будинків, церков і пам’ятників, однакових назв вулиць і навіть банальних кнайп тим, що є хоч трошечки іншими у системі цінностей, де мірилом є гроші, і вершина успіху навіть не влада і слава, а гроші, тобто їх втілення – машини, квартири і речі, багато речей.
Написати історію рідного краю, чи збірку поезії і видати власним коштом в місті, де перехожий з книжкою викликає підозру. Розчистити власними силами, тобто руками, занедбаний сквер і засадити деревами й квітами. Хоча ніхто не просив, не присилали наказ і ніхто не заплатить. Вирощувати квіти і роздавати їх друзям, а не продавати. Грати по неділях зранку у футбол з командою подібними їм ветеранів-любителів. Просто так, а не тому що сьогодні день будівельника, чи тракториста. Вчити дітей грі на гітарі, ні не гурток і не платні уроки.
Ні, вони не міські божевільні. Нормальні люди, бо зранку ідуть на роботу, відправляють до школи дітей, роблять закупи і дивляться фільми, ввечері, коли є вільна хвилина, коли справді щось там цікаве іде.
Але вони мають дивні мрії. Нічого карколомного і романтичного, все максимально приземлено. Купити акордеон, який коштує як пригнаний з-за кордону Фольксваген. Дістати дуже рідкісні і, відповідно, дорогі саджанці, виростити дерево й отримати екзотичні плоди. Поїхати на концерт в Київ, єдиний концерт в нашій країні – музиканта, чию музику слухали ще там у гуртожитку, коли були студентами. Або побачити матч «Україна – Франція», знову ж там в Києві. Далеко і напевно вже немає квитків у вільному продажі. І звичайно побачити своїми очима Париж, а не Туреччину чи Єгипет, бо колись дуже давно, вони багато читали і пам’ятають, що «Париж це свято, яке завжди з тобою».
А ще вони вкладають в своє майбутнє, у власних дітей. Ні, не просто купують оцінки, дипломи, квартири й машини – так, як це прийнято в більшості, як роблять навколо них сусіди, ровесники, чи просто знайомі, а йдуть на ризик – їздять по світу, вірячи, що їх син стане великим тенісистом-професіоналом, і все окупиться – час, гроші, старання, натхнення. Їх дочка стане великим музикантом, звідси ця скрипка за ціною квартири. Уроки математики і малювання у дорогих репетиторів, вчителів, тренерів. Страшно, що все це ілюзія, самообман ? Не буде турніру АТП, персональної виставки і концерту у філармонії, не друкуватимуть ? Про таке не говорять навіть близьким товаришам, друзям. Порятунок в роботі і тільки в роботі, це дає змогу триматись. Бути впевненим у власних силах і планах. І звичайно мати змогу за все це платити.
Часом їхні мрії і плани збуваються, часом ні, тоді вони далі мріють, планують й працюють. Часом їхні плани перетинаються з планами влади, місцевої влади. Ні, вони не створюють партій і не йдуть у політику, але їхня енергія і їх креатив йде на користь громаді, як би пафосно це не звучало. І тоді вони виламують стіни і відкривають не піцерію, зубний кабінет, спа–косметичний салон, магазини продуктів чи одягу, бар, нотаріальну контору чи навіть аптеку у прямокутниках багатоповерхівок, доволі суттєво змінюючи примітивну геометрію проспектів і вулиць радянського планування. Ні, вони хочуть відкрити «хату-читальну», де можна пити каву, читати книжки і відразу їх купувати. Утопічна ідея, – пояснюють їм їх практичні колеги, краще відкрити салон і продавати тут телефони, але телефони вони продавати не хочуть, хоча книжковий бізнес не процвітає, особливо в їх місті і їм це відомо.

Їх мало таких людей, але вони є, і поки вони є – можна говорити про якусь там надію на якісь там нові ідеї, на якийсь там прорив з цього моря стандартності, застою і передбачуваності. Поки вони є – є надія на зміни, на краще.