Політв’язень Василь Овсієнко розповів чернівецьким студентам про Василя Стуса

Два дні поспіль – 22 і 23 жовтня ц.р. – український громадський діяч, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи, політв’язень, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи Василь Овсієнко презентував перед студентами і викладачами Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича книгу «Василь Стус: Поет і Громадянин».
Кредом заходів, які з цієї нагоди відбулися в університеті, стала цитата великого майстра слова: “…голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину” (Василь Стус, «З таборового зошита», 1983 р.).
Високого гостя слухацькій і глядацькій аудиторії представила професор кафедри сучасної української мови філологічного факультету ЧНУ Людмила Ткач. Вона акцентувала увагу на 75-річному ювілеї Василя Стуса, що відзначається в Україні цього року, а також розповіла про упорядкування і популяризацію творчої спадщини Василя Стуса його побратимом і тезкою Василем Овсієнком.
Завдяки споминам пана Василя, книгам, фільму про Василя Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна» кіностудії «Галфільм» (режисер Станіслав Чернілевський), трьом великим в’язничним ключам і табірній куртці перед очима присутніх фрагментарно «проетапували» сюжети страшного минулого, яке фізично знищило поета, але ніколи – духовно.
«Я їхав на Урал, щоб перевезти в Україну прах Василя Стуса. Нам спершу не давали права на ексгумацію. Лише з іншої спроби це вдалося. Десятки тисяч людей ховали великого національного страдника. Якби це, допустимо, було у поляків, то вони б зробили з нього святого. Господь Бог подарував нам цю Особистість у найчорніші години перед світанком. Стус – людина бездоганної моралі і абсолюту. Спасибі Володимирові Шовкошитному, що організував цей похорон. Якщо б мене хто спитав, що ми тоді зробили доброго, то це, без сумніву, оте перепоховання праху Поета і Громадянина», – резюмував і ніби підсумував час і тодішню епоху Василь Овсієнко.
«З фільмом виникали зрозумілі неув’язки. Переважно його демонстрували у нічні години. Тепер – ні. Василь означував собою світильник, що горів і світився за того режиму і невимовних умов, які були особливо нестерпними і суворими. За перші п’ять років мав тільки одне побачення, як і за наступні – так само. Ув’язненому дозволялося мати лишень п’ять книг. Інші викидали», – роздумував однокамерник Василя Стуса. Він також додав, що Стусові інкримінували вигадані злочини, особливо з легкої руки наглядача.
«Така «ілюстрація» брехні, а ще розмови у європейських колах, що Василя Стуса удостоять Нобелівської премії, змусили тодішню владу, яка боялася світового визнання поета, діяти неадекватно. Вона вирішила знищити його, оскільки мертвим не вручають цієї нагороди. Якби це відбулося – мова про вручення нагороди, – хто зна, чи б не прискорив Стус української Незалежності», – так висловився соратник по неволі (разом зі Стусом сидів у 18-ій камері).
З неволі на волю перемандрували три ключі від камер, табірна куртка, котрі й нині навіюють жахіття про ті дні.
Доповідач наголосив на пророцтвах у віршах Василя Стуса, на тому, що поет знав: його дорога обірветься, мов струна гаряча, при самій межі.
Насамкінець Василь Овсієнко, котрий зі словом про Стуса об’їздив чимало міст України і відвідав не один університети, звернувся до студентів: «Діти, будьте у культурі, але – культурі Василя Стуса. І йдіть за ним! За світильником, який горів і світився для інших, для нас із вами, для грядущих поколінь».

Василь ДЖУРАН, сайт ЧНУ