Валентин Ткач: Ми всі мусимо перезастібнутися

Цікава світоглядна стаття чернівчанина Валентина Ткача опублікована у  “Дзеркало тижня”

 Автор:  Валентин Ткач

Цивілізація доцільності вичерпала себе. Апофеозом доцільності, її всеосяжним інструментом стала маніпуляція, яка сформувала такий самий зманіпульований досвід. Досвід за своєю фундаментальною суттю є переосмисленим минулим. Тут і відбувся цивілізаційний провал, фіаско. Вигаданий досвід шляхом тих самих маніпуляцій створив покруч — вигадану історію. Це явило розпад часів. І саме це стало “кінцем історії”, а не те, на що вказав Френсіс Фукуяма. Тож семантично він мав рацію, але когнітивно — помилявся. Історія не закінчилася, вона втратила своє продовження. І це продовження треба віднайти, що і є змістом парадигмального зсуву.

Щоб подолати сформовану нестримною доцільністю й маніпуляціями цивілізаційну кризу, треба переосмислити сенс успіху людини. Тільки добра справа і добре слово, які стануть сенсом успіху, зможуть повернути в суспільний простір цивілізації довіру й відтак зв’язати розпад часів.

Тільки добре слово і добра справа є тим правдивим досвідом, який тримає вкупі минуле й майбутнє і наповнює сенсом наше сьогодення.

Успіх, сформульований у дискурсах доцільності, — це завжди категорія нашої свідомості. Коли успіхом стануть добре слово і добра справа, то в наше буття, де раніше була частина нашої свідомості, впровадиться частка світу — простір благодаті. Тоді коротка мить наповнить все життя людини новим сенсом — піклуванням!

Але найголовніше полягає в тому, що особливо нічого не треба змінювати. Людям достатньо погодитися з тим, що сенс їхнього життя інший. Все, що вони робитимуть, повинно отримати новий вектор. Це не означає, що треба щось вигадувати або навмисно шукати. Достатньо жити так, щоб після тебе не доводилося нікому прибирати; спілкуватися з людьми так, щоб вони діставали від цього втіху; будувати плани так, щоб для оточення їх реалізація була очікуваною і бажаною. Тоді права і свободи людини отримають чіткий суверенітет: їх реалізація не повинна руйнувати довіру між людьми, якщо така людина має намір жити в суспільстві.

Життя не повинно бути пустим, а наповнюють його змістом добре слово і добра справа. Тоді все, що робить людина, завжди знайде того, кому це потрібно. І життя набуде сенсу, а головне — матиме розвиток, втрачений через розпад часів і нікчемний досвід доцільності.

Є східна притча про те, як тіло купця потрапило в сітку до рибалки. Він пішов до мудреця питати поради, а той сказав йому, що коли прийдуть родичі купця, то нехай продасть їм тіло за найвищу ціну, бо ті ні в кого крім нього не зможуть викупити тіло родича. Рибалка пішов додому, а до мудреця прийшли родичі купця — теж питати поради. Він їм сказав піти до рибалки, забрати тіло родича, але дати йому якісь символічні гроші, бо нікому крім них рибалка тіла не продасть. Так в очевидній, з погляду взаємодопомоги, ситуації доцільність сформувала конфлікт. Щоб його подолати, умовно “рибалка” й “родичі купця” муситимуть запровадити й утримувати (!) інститути оцінювачів, суддів, виконавців судових рішень, поручників, свідків і т.д. Потім “рибалці” і “родичам купця” доведеться створити наглядові органи над запровадженими інститутами. З погляду логіки доцільності, все це буде бездоганно обґрунтовано. Але древні мудреці давно застерегли: “Кінець світу настане тоді, коли сторожеві знадобиться сторож”. Усе це складе так звані трансакційні витрати: витрати на те, щоб обмін відбувся. Вони є паразитними і, за Роналдом Коузом, спричиняють зупинку економічного життя. Сучасна економічна криза — це криза надмірних трансакційних витрат. А вони такі, тому що ніхто нікому не довіряє. А довіри немає, тому що її руйнують маніпуляції з попитом (в найширшому значенні). А маніпуляції є наслідком нестримного впровадження матеріальної доцільності як домінуючого фактора в усі сфери життя людини. Це і є той простір, де мають упровадитися нові парадигми.

Зростання трансакційних витрат, що спричинили кризу, — це своєрідний економічний компенсаторний механізм втрати довіри. Тому вихід з кризи слід шукати не в регулюванні бюджетних дефіцитів або створенні нових компенсаторних інструментів та інститутів, а у факторах, що сприяють зміцненню довіри.

Цивілізація, побудована на вигоді й доцільності, завжди має глухі кути. В такому глобальному глухому куті ми й опинилися. Маніпуляціями сформували фіктивний попит (економічний, політичний, суспільний, побутовий) і маніпуляціями ж створили ілюзію, що задовольняємо його. Але при цьому ми зруйнували фундаментальні смисли понять, бо вони — зманіпульовані. Як наслідок — ми втратили довіру та й просто вже не розуміємо, навколо чого повинні домовлятися, бо за відсутності смислів понять кожен розуміє свій успіх по-своєму. Життя стає пустим, бо не має солідарної складової. Для людини як соціальної істоти це означає, що вона перебуває не в дружній спільноті, а опиняється серед невідомих предметів, обставин та істот, які думають “не так, як я” і “невідомо про що” (бо смисли понять зруйновані).

Це надзвичайно небезпечна ситуація. Її легко проілюструвати. Уявіть собі, що ви щодня сідаєте в автобус, аби їхати на роботу. Це для вас звична річ. А звична вона тому, що всі люди в транспорті поводяться прогнозовано — як пасажири. Вам це відомо, тому ви цій ситуації довіряєте.

А тепер уявіть, що ви зайшли до автобуса, а вас там облили фарбою. Хтось смажить картоплю, хтось спить, хтось співає тощо. Фактично ви отримаєте ситуацію, де смисл поняття “пасажир” зник. Щоб компенсувати цю обставину, ви мусите впровадити в автобус “наглядача” за пасажирами, тобто здійснити додаткові трансакційні витрати, що здорожують вартість проїзду. Якщо смисли понять через маніпуляції руйнуватимуться й надалі, то згодом вам доведеться мати “наглядача” й коло водія і т.д. Урешті-решт ваша поїздка стане економічно невиправданою (недоцільною), що виявиться в кризі. Відтак виявимо, що маніпуляція як інструмент доцільності призводить до занепаду саму цивілізацію доцільності.

З нашою цивілізацією відбувається те саме, але криза в ній усеосяжна. Зникають смисли понять: політиком стає авантюрист, капіталістом — спекулянт, лікарем — продавець ліків, а вчителем — балакучий невіглас. А на довершення — куплений вами помідор жодного стосунку до пасльонових уже не має, бо насправді — це інженерний витвір, хоча й називається помідором. Доцільність в інформаційному світі розкручує темп життя до неймовірних швидкостей: людина дізнається про те, що відбувається, вже лише з анонсів і назв подій. А в ЗМІ назва матеріалу перестає відповідати його змісту, і зміст не відображає факту. “А чи була війна в Іраку?”, — метафорично запитує Бодріяр. Ви втрачаєте довіру до будь чого. А причина всього — домінуюча в усіх сферах життя суспільства доцільність, яка через маніпуляції зруйнувала міру буття людини. Така людина перетворюється на “квазілюдину”, бо їй нав’язано відповіді на засадничі запитання її буття: “що хочу?” (бажання), “що можу?” (права), “що маю?” (побут), “звідки?” (історія), “куди?” (ідеологія), “що є світ?” (світогляд) і “що є я?” (моральний закон). Зазвичай відповіді на ці запитання формують суспільні й родинні стереотипи й їх інтерпретація самою людиною. Коли руйнуються смисли понять, то суспільні стереотипи не діють. Вони є нестійкими в часі й навіть, якщо виникають, є локальними і тимчасовими. А це вже не стереотипи. Створюється ситуація, коли відповіді на зазначені запитання людині можна нав’язати. Тому нині такими поширеними є різноманітні “креативні перформанси”. Вони, руйнуючи смисли понять, створюють корпораціям передумови для формування “квазілюдини”. Відтак бажання людини зманіпульовано, права — нав’язано, побут — зімітовано, історію — переписано, ідеологію замінено ситуативною доцільністю, світогляд — розпорошено, а моральний закон — упосліджено бюрократичною процедурою. І зроблено це так, щоб кожен крок (трансакцію зі світом) “квазілюдини” можна було легко адмініструвати. Поняття “простір приватності” втрачає смисл, а людина стає відірваною від світу, втрачає спорідненість із ним. І коли футурологи захоплено розповідають, що в новому інформаційному майбутньому “опції приватності” можна буде купувати, мене охоплює жах. Згасання простору довіри ми намагаємося компенсувати дедалі глибшим адмініструванням (“сторож сторожа”). Любов перетворюється на контракт — апофеоз втрати смислів понять! Тепер, навіть якщо ви довіряєте своїй долі, обставини примусять вас “перейти на контракт”, бо інакше вас не зможуть адмініструвати. І ви або станете дисидентом у просторі доцільності, або “квазілюдиною”, навіть перебуваючи на вершині ієрархії доцільності.

Коли формування “квазілюдини” стане повним, то головною валютою інформаційного світу стане час людини. Навколо нього й точитиметься конкурентна боротьба. В просторі яких корпорацій вона перебуватиме найдовше, там вона й залишить найбільше грошей. Усі комунікатори (мобільні пристрої, термінали, комп’ютери тощо), якими користується людина, — це суть адміністратори її місцезнаходження, часу і дії. Поняття “особистий час” людини та її “приватний простір” зникає, і вона втрачає суверенітет над власною долею. Коли ми вивчаємо різні інструкції, налаштовуємо пульти, шукаємо нові опції, ми не розмовляємо з рідними, не годуємо кота, не дивимося в небо і не милуємося хмарами. Свій дорогоцінний час ми віддаємо невідомо кому — вигаданому успіху, який навіть не можемо сформулювати.

Втрата цивілізацією смислів понять добре відома з історії. Метафорично її описано в біблійній легенді про Вавилонську вежу. “Отримання людьми різних мов” — і є втрата смислів понять.

Стереотип — це не “відстій”, як нам намагаються пояснити. Це — спорідненість часів. І той, хто руйнує стереотипи, провокує розпад часів.

Такий стан справ необхідно докорінно змінити. Це і буде зсувом парадигм, коли добре слово і добра справа стануть попереду доцільності економічної формули.

“Я роблю корисну для людей справу” — ця думка не повинна полишати нас, вона має стати спонукальним мотивом при виборі версій поведінки і дій, тому що це наш реальний суверенний простір, який ніким не адмініструється. Це — виключно наш час, який ми даруємо на власний розсуд! У цей момент ми виходимо з оболонки “квазілюдини”.

Тоді цивілізація доцільності поступиться місцем цивілізації піклування і довіри.

Це надзвичайно просто, бо “посміхатись і дивитися в небо” — теж добра справа. І починати можна з неї і вже зараз.

Тільки добра справа перебирає з минулого найкраще і робить це найповніше; тільки добра справа має перспективу у майбутньому і не розпадеться, а примножиться в ньому; тільки добра справа, піклування і любов наповнюють справжнім змістом нашу дійсність, бо чарівним чином об’єднують те, що було, і те, що буде, у те, що є. Такої миті зникає розпад часів.

Коли ми почнемо робити добрі справи і промовляти добрі слова, то зрозуміємо, що ж саме нам потрібно. І тоді простір супероснов “хочу”—”можу”—”маю”, де коріниться наше уявлення про успіх, набуде найвеличнішого змісту — піклування: про сім’ю, про близьких, про казку, про пісню, про річку, про пташку, про дерево… Піклування — це фундаментальний код людини, притлумлений стереотипами парадигм доцільності. Саме тому представників різних народів, рас і континентів однаково зворушує картина того, як лев “опікується” кошеням, собака — дитиною-дауном, бегемот — оленятком. Але стереотипи мусимо не модифікувати ситуативною доцільністю, а доповнювати втраченою й новою вічною спорідненістю зі світом. Це і є креативом.

Часом трапляється, що, застібаючи сорочку, починаєш не з того ґудзика. Далі все йде чудово. Але, коли доходиш до комірця, — той не сходиться. Наша криза — це ілюстрація того, що ми почали “не з того ґудзика”. І вже давно. Тому не треба вишукувати “креативні краватки”, щоб приховати виявлений ґандж. Це лише нові трансакційні витрати замість втраченої довіри. Ми всі мусимо просто перезастібнутися!

Тоді, наше “хочу” перестане бути зманіпульованим, “можу” — нав’язаним, а “маю” — імітацією життя.

джерело: газета Дзеркало тижня

Фото: тижневик “2000”