Марія Матіос:стаю вбивцею, палієм, різуном, адвокатом, суддею, негідником, чесною людиною

Марія Матіос подорожує Німеччиною та Австрією, презентуючи німецький переклад свого роману Солодка Даруся. DW поспілкувалася з письменницею в Кельні, де відбулися читання її книги. Інтерв’ю провела Аніта Грабська.

– Три роки тому в розмові з DW Ви сказали: “Мій німецький читач мене ще чекає”. Нещодавно австрійське видавництво Haymon видало роман Солодка Даруся в німецькому перекладі. Як живеться Дарусі за кордоном?

– Через три роки я дочекалася свого німецького читача. У пресі були дуже схвальні відгуки, але книга ще зовсім молода для німецькомовного ринку. Такі романи – складні, не призначені для читання на один день чи один раз, – ідуть до свого читача, можливо, повільно. Але Даруся вже здобула певний відгомін і перебуває в розділі бестселерів видавництва. Німецькі читачі можуть чекати від мене наступної книжки.

– Ви – одна з найвідоміших сучасних українських письменниць. Ваші романи офіційно визнавалися бестселерами, перевтілювалися в театральні вистави, а читацька аудиторія – від школярів до пенсіонерів. Чи є ще куди рости Вам як авторці?

– Перед кожною новою книгою я почуваюся початківцем. Мене тоді не цікавить, чи я перша, чи остання в літературі. Сідаю за комп’ютер із трепетом, ніколи не знаючи, як книжка розгортатиметься й чим завершиться. І завжди думаю, що повинна робити це совісно, щоб розширювати коло читачів. Мені лестить як авторці, що мене читають від школярів і… не знаю, до скількох років. Але я ніколи не почуваюся досконалою і майже з жахом чекаю на відгуки – не літературних критиків, а читачів.

Солодка Даруся видавалася вісім разів, вона вже дев’ять років на ринку і дотепер – у “топ” продажів. Це конкурентна, цікава для читача книжка і дуже висока планка для автора. Вона зобов’язує. Але я ніколи не думаю, що найкращу книжку вже написала і можу пропонувати щось читачеві за інерцією. Іноді пишуть, що Марія може видати телефонний довідник і його читатимуть. Неправда, я нікому не раджу так до цього ставитися.

– Якщо на початку роману Ви – мов учениця, чи змінюється щось, коли закінчуєте книжку?

– У процесі роботи я нишпорка. Це маскарад або переберія, як кажуть на Буковині. Упродовж книги я стаю вбивцею, палієм, різуном, адвокатом, суддею, негідником, чесною людиною… Перебираю обличчя своїх героїв, риси їхнього характеру. Учнівство під час написання зникає, перетворюється на гонитву за рисами того, кого я народжую. Інакше вони не будуть переконливими для читача.

Це схоже на театральну гру. Актор найбільш переконливий, коли він проживає роль, а не імітує. Так і письменник. Читачі іноді кажуть: ви мене довели до плачу. Я відповідаю, що спершу себе довела до плачу й переплакала ті сльози, а потім поділилася з вами. Роблю це не навмисно, а так, як відчуваю.

Під час читань Солодкої Дарусі в Кельні. Зліва направо: Марія Матіос, ведуча Марія Классен, Андрій Курков

– Днями Ви презентували німецьку Дарусю на Франкфуртському книжковому ярмарку. Як Вам український національний стенд?

– Щось ганебніше важко придумати, бо там навіть немає напису, що це Україна. Я була свідком, як туди підходили представники закордонних видавництв, але з українського боку не було чиновників, які б володіли іноземними мовами й могли вести перемовини. Краще вже нікуди не їхати, ніж виглядати так убого і потім звітувати на всіх сайтах, що Україна взяла участь у Франкфуртській виставці. Який ефект від такої участі? Тільки огида, неприйняття і злість. Цей стенд хочеться від сорому обійти і не зізнаватися, що ти з України. Щоб зробити по-людськи, не треба великих грошей – узяв у руки пензель, фарбу і написав великими літерами “Україна”. Тож хай чиновники з Держкомтелерадіо не розказують казки, що держава грошей не дала.

– Ось-ось виповниться рік, відколи Ви стали депутаткою Верховної Ради. Нещодавно Ви порівняли роботу в парламенті з перебуванням на фронті. Що б Ви хотіли “відвоювати” упродовж свого скликання?

– Як новонароджений політик я б хотіла багато чого відвоювати в теперішньої політичної псевдоеліти – совісне ставлення до роботи, бажання змінити життя на краще в повсякденній роботі, а не на словах і в телевізійних ток-шоу. Цей “фронт” для мене – намагання запровадити правила гри, не притаманні нашій політиці, але притаманні політиці європейській.

Мені бридко і соромно, що український парламент насправді перетворився на безсоромний “договорняк” і “рішалово”, де немає місця проблемі звичайної людини. Подеколи я там займаюся суто виховною роботою і можу казати, що на дещо вплинула. Не називатиму імен, але деякі депутати вже не кричать у парламенті, як мавпи, “фашисти!”, коли з трибуни звучить українська мова. Це моя робота. Депутатська робота дуже нудна, якщо справді нею займатися.

– Чи почали люди інакше сприймати Вас, відколи Ви стали народною депутаткою?

– Ні, хоч дехто зловтішався після мого походу в політику. Навіть некрологи писали, що Марія вмерла як письменниця. Після презентації моєї нової книги Черевички Божої Матері в декого був шок – як вона встигла ще й книжку написати? Але я ж не в парламенті це роблю. Там працюю над законопроектами, і жодного впливу на творчість це не має. Я багато їжджу регіонами і зрозуміла, що найкращий спосіб донести свою позицію, переконати, в тому числі у своїх політичних поглядах, – це особисте спілкування з людьми. Як і у книжках, під час зустрічей я нічого не нав’язую, а намагаюся надіслати меседжі, щоб люди замислилися. Я не навертаю нікого у свою віру й не кажу “вступайте до партії УДАР”. Я поділяю ті думки, які Україні пропонує Віталій Кличко, і розповідаю про це, бо мені здається, що коли приходить нова політична сила, люди повинні знати, хто її представляє і як до них ставиться. Без такої “роботи в полі” жодна політсила не має майбутнього.

– Нещодавно Ви сказали: “якщо Україна підпише угоду про асоціацію з ЄС, державним мужам треба буде взяти голову в руки й сісти писати план перебудови держави”. З чого міг би складатися цей план?

– Усе дуже просто – робити правила українського політичного життя відповідними до правил гри європейської політики. Ви думаєте, наші політики так неохоче міняли свою риторику з проросійської на проєвропейську, бо вони так ту Росію палко люблять? Їм до смаку той “украінскій” хаос, коли можна красти без міри і без упину, їм подобається не мати стимулів для економічної конкуренції, для економічного самовдосконалення. Прихід до Європи – це запровадження європейських стандартів контролю за коштами, прозорість прийняття рішень, доступ до інформації… Це серйозний виклик і для чиновництва, і для бізнесменів.

– Чи є ще потреба переконувати українців у тому, що нам варто зближуватися з ЄС? Чи достатньо того, що більше половини уже в цьому переконані (55 відсотків українців підтримують підписання угоди про асоціацію з ЄС)?

– Переконувати треба від першого дня й доти, доки вистачить сил. 45 чи 35 відсотків тих, хто вагається чи не хоче до ЄС, просто не знають, що таке європейські стандарти. Якщо 70 відсотків українців ніколи не були за межами своєї області, як вони мають порівнювати своє життя зі станом життя в європейських країнах – із телевізійної картинки? Для них це все одно, що мильна опера Багаті теж плачуть. Треба на пальцях пояснити людям, що таке Європа, чому ми хочемо долучитися до неї й що таке європейські стандарти – рівень медицини, доступність до освіти і таке інше. Показувати на тих прикладах, із яких складається людське життя з ранку до вечора, а не тільки на глобальному рівні, як-то верховенстві права. Державна інформаційна машина дуже мало працює в цьому напрямку.

Аніта Грабська “Німецька хвиля”