Три кольори жорстокості (нічний Таймс)

Розмова про сталінську епоху у Чернівцях, яку ми розпочали на шпальтах газети « Чернівці» підштовхнула до висновку, що дуже мало за ті двадцять років незалежності, що минули, писали про радянську епоху загалом. Причини очевидні – ще живі не тільки свідки, але й учасники подій. І подекуди є активними членами суспільства. Не кожен хоче «світити» своїм радянським минулим.   Десь у наступному числі анонсую провінційний варіант «Намєдні». Період радянських Чернівців. Щоправда у цьому номері це ще не зовсім «Намєдні»)). Тому що тема тільки дотична до Чернівців. А наше «Намєдні», звісно, буде суто чернівецьким і заснованим на місцевих матеріалах. .  Просто здається дуже цікавим, замість пропагандистських статей і чуборвучких диспутів дізнатися про специфічні деталі часу.  

 Про роки війни писали на Буковині достатньо, тому  починаємо це своє, поки що, не зовсім «Намєдні» із першого мирного радянського року – 1946-го. Це рік гучного відлуння війни. Рік збирання каміння.  Рік, коли народи почали приходити до тями після епохи вбивств, жорстокості, безглуздих прагнень і кривавих надій.

  1946 рік

1946 рік – епоха судових процесів. Головний з яких  – Нюренбергский процес над гітлерівськими злочинцями. У чернівецьких газетах репортажі з цього процесу друкуються щодня.  Ця тема процесів, не зовсім стосується Чернівців, але вона вражає

Привертає увагу у цих репортажах(які набагато легше читати, аніж, скажімо ті ж офіційні документи процесу) те, що майже ніхто з підсудних не визнає себе злочинцем. У кожного є поважна причина для злочину, непереборні обставини тощо.  Сама поведінка нацистів свідчила не так про жорстокість, сільки про неймовірну амбітність. Українським кореспондентом на у Нюренберзі був Ярослав Галан, (якому пізніше проломили голову сокиркою українські націоналісти(а за теперішною версією трохи чекісти). Ось, що він пише про поведінку Герінга: «при кожній нагоді виявляє своє презирство до присутніх. Про Кейтеля він говорить, як про безвільного недотепу, про Розенберга висловлюється як про мрійливого телепня,  коли чує прізвище Функа презириво махає рукою,  прізвище Папена вимовляє так, ніби воно пишеться з малої літери».  Власне,  перше зауваження – жорстокість, як правило, пов’язана із амбітністю. Це  — чудовий мотив.

 Цікаво, що ти майже віриш Герінгу щодо його характеристик поплічників, але ці люди, яких він так відверто зневажав, володарювали мільйонами людей і вирішували долі світу(!). Дуже цікавий збіг нікчемності і сили.  І, власне, свідчення того, що подекуди  авторитет може завоювати кожен. Це про чиновницький авторитет (а може і інші). Незалежно від особистих якостей. Майже кожен підходить, щоб володарювати рабами. Тираном може бути багато хто, лідером – навпаки, мало хто.  Суб’єктивний висновок..

Ше одна цікава ситуація пов’язана із жорстокістю. На суді у Нюренберзі, це можна прочитати у цих кореспонденціях, обговорювали зовсім неочікувані речі. Наприклад, прокурори спробували дізнатися  у підсудних, що таке справжній нацист у розумінні… нацистів. Так ось виявилося, що всередині свого середовища, нацистська верхівка вважала «справжніх нацистів» — цілковитими ідіотами. Але без ідіотів, казали вони,  нічого не рушить.  І  у своєму середовищі верхівка відрізняла одне одного за рівнем фанатизму. Причому, володарювали якраз невіруючі. А віруючі ідіоти, як правило, були на другорядних ролях. Але, за свідченням, так би мовити, не спражніх нацистів, саме віруючі натхненні ідіоти були мотором жорстокості.  Тобто, це ще один колір.

Ще цікава річ – масові злочини були пов’язані із .. сміхом. В це важко повірити, але  виявляється кати, до певної міри, покривали кров сміхом. Один з нацистських вождів – Кальтенбруннер, наприклад, любив відвідати газову камеру і трохи посидіти у ній, заради сміху(до речі, його і засудили до страти).  А на наказах про  страту не писав слово «стратити», а якесь жартівливе слово. Або якийсь натяк, наприклад вын писав замысть розстрыляти «поставитися по-особливому».З цього пригадується, що такий зв’язок сміху і крові – невипадковий. Наприклад, відомо, що коли Іван Грозний робив показові масові страти на Красній площі, його підлеглі, спостерігаючи за стратами – сміялися. Рубали голови і над площею летів сміх. Ми в якісь страшні обшири зайшли. І це ще один колір жорстокості. Для тих, хто любить уважно вглянутися в людське.  Варто нагадати, що у ті, не такі вже далекі для нас часи, це було побутом, це було тим, що відбувалося поряд. 

Вже ближче до наших теренів.

У Румунії в цей час також судили своїх нацистських злочинців. Зокрема, буковинського губернатора Калотеску і ще одного посадовця із Буковини Маринеско. Їх також засудили до страти, яку замінили довічним ув’язненням. Цікаво, що у Румунії ніхто не хотів видавати злочинні розпорядження. І такі сумнівні накази, як-то: про утворення Чернівецького гетто, висилку у табори без суду і слідства видавалися в усній формі. А підлеглі виконували.  Тож посадовці, які  здійснювали ці злочини навіть не могли поітм сказати: ми виконували наказ.  Це цікава відмінність від Німеччини, де вожді брали відповідальність на себе. Хоча це мало що, на жаль, змінювало для загиблих.

Цікаво, що дуже гучним у Румунії був процес над журналістами, які оспівували фашистський режим Антонеску. Більшість з них було засуджено. Мені, звісно, як журналістові цей нюанс був цікавий. Тому що судили журналістів чи не раніше, аніж   диктатора та високопосадовців. Теж визанння свого роду.  Заслуг і внеску.. Тобто, їх провина чомусь здавалася очевидною. Шкода, що матеріалів цього процесу не надрукували у чернівецьких газетах. Так, лише сухий звіт.  При тому це йшло не від принциповості румунської держави. Тому що в той же час, король Міхай, який війну провів майже пліч-о-пліч із Антонеску отримував у подарунок від товариша Сталіна свої улюблені спортивні літаки і навіть орден «Перемоги», який у СРСР могли отримати тільки маршали.  Це була подяка за державний заколот Міхая проти Антонеску, яий, не виключено, був інційований Сталіним. Ну й нарешті до саме Чернівців. Дуже цікаво, що навіть справедлива ненависть ніяк не поліпшує життя, як виявляється. Поки буковинці слідкували за викриттям кривавих злочинів когось, поряд, просто перед носом відбувалося щось також жорстоке і руйнівне.

  Сергій Воронцов

 Вийшло друком у газеті «Чернівці»

 Додаток не по темі: Чернівецькі оголошення 1946 року

Коли ще читатимуть у Чернвцях публічні лекції про Гете?

Не всі знають, що безкоштовна вища освіта в СРСР було введена не одразу.

Нумерували не тільки людей, а навіть собак

Взірці тодішнього піару. Народу все одно, що співати, а владі приємно

Заблукала корова на вул. Севастопольскій. Небезпечні часи для корів.

Зараз це трохи загадка, як можна реставрувати напильник.

Добре, що українським Президентам не приходить у голову показувати свої промови десятирічної давнини

Зустріч радянського генерала із онуком Лук’яна Кобилиці. Передвиборчий плакат того часу. Головні убори доволі схожі. Символізує близькість влади до народу.