Футбольний общак «Буковина»

Автор: Святослав Вишинський 

Хіба що лінивий останній місяць не висловлювався на тему майбутнього чи його відсутності у футбольного клубу «Буковина», який втратив фінансування і нині перебуває на межі банкрутства і цілковитого зникнення зі спортивної карти України. Проте за шквалом емоцій, байдужістю і непрактичними порадами ніхто, зрештою, не спробував поглянути на проблеми місцевого футболу (та й, зрештою, спорту в цілому) трохи розсудливіше – і цинічніше. Я би сказав: «хірургічно». 

Мені направду сподобався коментар Михайла Папієва, який пройшов у ЗМІ під шквалом критики та суспільного обурення – чернівецький генерал-губернатор порадив уболівальникам, якщо вони є такими насправді, самим потурбуватись про фінансування клубу «Буковина». Критиці не було меж, на не надто популярного керівника навісили старих і нових собак, на стадіонах розгорнули лайливі транспаранти. Але, по суті, що Михайло Миколайович сказав не так? І хто з його критиків запропонував щось дієвіше? 

Отже, в чому правий Михайло Папієв і в чому неправі ми? Мені, як ідеалісту з тоталітарними нахилами завжди подобалась ідея того, що соціальні видатки повинна нести держава та муніципальні органи влади – в т.ч. витрати на спорт, культуру та оздоровлення. Тож якщо клуб місцевий і носить горду назву «Чернівці» або «Буковина», а його почесним президентом і вболівальником у VIP-ложі є в.о. міського голови – його фінансування повинно забезпечуватись із місцевого бюджету. В теорії не такого й малого завдяки наявності комунальних структур типу Калинівського ринку. 

Проте ні Михайло Папієв, ні Віталій Михайлішин, ні тим більше їхні ліберальні опоненти не є ні ідеалістами, ні тим більше етатистами в дусі Олександра Лукашенка – і при кожній нагоді обстоюватимуть капіталізм, приватизацію, ринкові відносини – а за ними все це як мантру повторюватимемо і ми. Тому облишмо радянську ностальгію і будемо мислити реалістично. Я би сказав: «по-европейськи».

Мрії про «кормушку» з місцевого бюджету давно в минулому, тому український спорт, як і все інше, подобається нам це чи ні, давно став бізнесом купки олігархів більшого і меншого розливу. А в бізнесі, як і в капіталізмі, працює одна вовча логіка: збільшення норми прибутку, тоді як усі інші «соціальні» видатки і «відповідальність» становлять лишень частину великої справи з обслуговування капіталу. Як сезонні знижки, посмішка продавця і його ввічливе «Заходьте ще», пропорційне очікуванням нових покупок. Посмішка політика врахована в кошторисі з такою ж педантичністю, як і в чеках-бюлетенях, у яких ми розписуємось на виборах. 

Критикуючи конкретні слова і вчинки, чому ми не ставимо під сумнів саму логіку, з якими вони співвідносяться? Обстоюючи приватну власність, чому ми обурюємось правом власників і спонсорів розпоряджатись нею? І чого дивуватись, що defacto приватний клуб, живучи на чиїсь особисті гроші, матиме конкретний зв’язок зі спонсором, а з містом – тільки символічний? Усе, чим у такій ситуації можна зарадити – самому стати спонсором і замовляти футбол, музику і танго. Врешті-решт, в обов’язки як міського голови, так і голови обласної державної адміністрації це не входить, як і пошук фінансування – в умовах ринкової економіки порятунок потопаючих є неуникно справою самих потопаючих. Коли лондонський клуб «Chelsea» у 2003 р. був на грані банкрутства, його проблемами переймався не лондонський мер, а російський бізнесмен Роман Абрамович. Адже, як відомо, на ринку гроші не пахнуть.   

Якщо ми ще хоч трохи «радянські люди» і не хочемо вболівати за Футбольний клуб ім. Дмитра Фірташа, давайте помаленьку скидатись в «общак» взаємодопомоги – або, в крайньому випадку, налагоджувати революційно-профспілкову боротьбу. Мені, як людині, байдужій до футболу, докладатись необов’язково – я хочу подивитись, як це робитимете ви, дорогі фани і «сопереживальники». 

Як би цинічно це не звучало, але Михайло Папієв правий у тому, що вболівальники відповідальні за успіх клубу не менше, аніж гравці, спонсори і менеджери. І повинні підтримувати його якщо не податками в місцевий бюджет, то квитками на матчі. А з цим, як показує досвід, у Чернівцях не складається – за кількістю глядачів на трибунах ФК «Буковина» традиційно плентається у «хвості» чемпіонату, мовчки формулюючи запитання про практичну доцільність «перформенсів» перед напівпорожніми трибунами. Адже це не справа «честі» міста чи клубу, як про це чомусь досі заведено говорити, а звичайний бізнес зі своїм розрахунком. 

Ви не звертали увагу на те, як кількість глядачів на стадіоні залежить від успішності чи неуспішності футбольної команди? Це багато що пояснює. Чернівчанам не потрібен ні власний клуб, чи тим більше розмови про його честь – «кузьмічам» потрібне переможне шоу. Любов до «краю, де варто жити», тут ні до чого, тому що є речі, котрі не обирають – як і рідне місто. Його люблять таким, яким воно є, або не люблять узагалі. Якщо приводом придбати квиток на гру місцевої команди є її присутність у Першій або Прем’єр-лігах, а не почуття солідарності – то глядачі нічим не різняться від інвесторів «Буковини», для яких показником є лише її рентабельність. 

На жаль, історія і сучасність це яскраво демонструють – року до 2007-го в Чернівцях не було ні масового вболівання, ні шаликів, ні «навколофутболу». Однак і публіка на трибунах, і кількість фанів на виїздах зростала строго у відповідності до футбольних успіхів самої «Буковини». Людська природа – підтримувати сильного, що зовсім необов’язково означає підтримувати свого. Якби сталось диво і в нашому місті назначили матч між якими-небудь «Шахтарем» і «Металістом», ви сумніваєтесь, що всі квитки були би розкуплені? Якщо така тенденція вірна, ми скоро побачимо, як із занепадом команди спорожніє і стадіон – що, втім, не зменшить числа уболівальників з пивними келихами перед екранами телевізорів. 

Тому що шоу завжди дорожче. І вболівальники найчастіше запитують себе не про те, що вони зробили для «Буковини», а що «Буковина» на полі робить для них. У таких умовах якось і пафосно, і смішно в ефірі радіо-програми «Суть речей» прозвучали слова колишнього тренера клубу Дмитра Білоуса про «непорядні» вчинки футболістів і дійсного тренара Вадима Зайця: «…Тут проявляється твій патріотизм і як ти любиш цю команду» і bla-bla-bla. Чомусь в українській народній ментальності нормальним вважається працювати невідомо на кого за безцінь, і ця мужицька психологія чітко відрізняє поважну людину від бидла. Пригадуючи легенди про перші кар’єрні кроки Дмитра Фірташа та ін., розумієш, що ті, хто нині приймають рішення про те, куди, кому і на яких умовах давати гроші – поважали себе принаймні настільки, аби не працювати задарма. Адже цінували свій час. І свої сумнівні таланти. 

Особисто я не проти ідеалізму – і знаю, що таке займатись невдячними справами. Але про який патріотизм може йти мова, коли «Буковина», як і всі інші професійні клуби, працює за стандартною бізнес-схемою? Чого очікують від тренера і гравців ті, хто самі живуть за принципами вовчого капіталізму? Професійна робота потребує професійної оплати. І про це добре пам’ятають, натуралізуючи легіонерів. Тож комусь не завадить уболівати не лише дудками, але й важко заробленою копійкою. Тоді це по-справжньому й «болітиме». Єдине, про що забув Михайло Папієв, так це подати добрий приклад. Віталій Михайлішин триматиме «общак». А там і чернівчани підтягнуться.

Фото www.footboom.com