Друга серія! Георгій Ходоровський у Африці(нічний Таймс)

  Шанованому науковцю, громадському діячу, викладачу Буковинського медуніверситету,  Надзвичайному і Повноважному послу(цей статус, до речі, надають пожиттєво) Георгію Ходоровському нещодавно виповнилося 75 років.  Кілька днів тому він отримав звання почесного громадянина Чернівців. Георгій Іванович має великий та екзотичний життєвий досвід, який планує передати у своїх книгах. Зокрема, готується до друку одна з них: « Від Дністра до Замбезі і Ганга». Вибрали уривок поекзотичніше. Африка, кінець шістдесятих років минулого століття.  

“Я вилетів в Танзанію радянським літаком, але вже з Дар-ес-Саламу (столиця Танзанії)  в Замбію летів рейсом місцевої авіакомпанії східної Африки. Літак DC-10 був веселий, оформлений у африканському дусі з різнобарвною обшивкою, тихою музикою і т.ін., в салоні відчувався  запах спеціального парфуму, яким ароматизували повітря. Мої перші екзотичні враження перервав чоловік, який підійшов до мене з посмішкою і дружньо запитав: “Ви – доктор Ходоровський?”. Це нагадало кадри із радянського кіно про те, як підступні агенти імперіалізму вербують наївного радянського громадянина. “Звідки вони дізналися, що я вилітаю цим літаком. За мною стежать?”, — промайнула думка. Але співрозмовник, нібито відчув мої думки, одразу пояснив: “ Я працюю в університеті в Лусаці, професор Кінг, завідуючий кафедрою соціології. Ми чекаємо на доктора Ходоровського з СРСР, який має прилетіти цим рейсом. З усіх пасажирів підходите лише ви”. І певні побоювання щодо “вербування”  розвіялися і ми перейшли до нормального людського спілкування.

Згодом в приватних розмовах  любив говорити, що якби мене вночі скинули з парашутом на головну вулицю Лусаки (столиця Замбії) Кейро-роуд то подумав би, що знаходжуся в якомусь європейському місті. Рекламні неонові вогні, музика, ресторани, бари тощо. Переплутати було б неважко. Якось, (вже під час перебудови) брав участь у телепередачі, зателефонував глядач і запитав: “ Скажіть відверто, вони вже там позлізали з пальм” І я відповів: “ Знаєте, з пальм вони позлізали і навіть почали обживатися на землі, а ось ми ще навіть і не залазили на ці пальми”. В цьому була доля правди…   Хоча мені не хотілося б, щоб цю репліку сприймали надто безпосередньо. Замбія — колишня колонія Британської імперії.  Відчувався манливий присмак капіталістичного світу. Пригадую, як на гастролі до Лусаки приїжджав Том Джонс, мегазірка тих часів із золотим голосом і кучерявим волоссям, що вибивалося з під розстібнутої сорочки.  Дівчата захоплено верещали і кидали ліфчики на сцену, вони шаленіли від Джонса і його музики. Для радянської людини такі прояви емоцій виглядали шокуюче, приголомшливо.

Тобто уявлення про Африку як про місце дике було зруйновано в перші ж дні. Це був інший світ. Але не такий вже дикий. І уява про комфорт життя, його побутові радощі в Лусаці були  інші, аніж  в радянській Україні.  В кіосках спокушали яскраві журнальні обкладинки з оголеними фотомоделями, в магазинах було розмаїття товарів, в університетах непогано платили. До певної міри  це сприймалося небезпекою, чимось на зразок спокуси. Принаймні доводилося подумати перед тим, як придбати в кіоску щось «крамольне». Раптом стежать? Зараз трохи дивно згадувати, яким було уявлення радянської людини  про те, як потрібно поводитися, сприймати дійсність. Хоча з приємною ностальгією згадую  про радянську стабільність й почуття надійності, яке було притаманне тим рокам і тій державі.  

  Канцлером університету Замбії (UNZA) був сам президент Замбії Кеннет Каунда. А його заступником, і, власне, ректором університету був професор на прізвище Гомо. Зустріч з майбутнім роботодавцем дійсно пройшла в теплій та невимушеній атмосфері.. Гомо привітно потиснув мені руку і поставив перше дуже просте питання, яке мене вразило до глибини душі: «Що ви будете пити: віскі, пиво?». Потім  підійшов до вбудованого бару і відкрив його: я побачив величезне розмаїття пляшок неймовірних форм. Для радянської людини і це була екзотика. В голові   промайнула ще одна з суто радянських думок: «перевіряє». І замість того, щоб спокійно відповісти на запитання, не досить влучно і не зовсім ввічливо запитав його: «А що будете ви?». — « Віскі», — спокійно відповів професор Гомо. З тієї ж обережності, щоб не втратити контроль над собою, вирішив пити пиво. Після цього, вже в спокійній атмосфері, ми продовжили розмову. До речі, традиція трохи випивати під час розмови, спілкування була цілком звичайною. Тобто ніхто особливо з цього приводу не переймався.  При тому, звісно, ніхто ніколи не пив до сп’яніння. Ще один зразок не зовсім дикої Африки. На противагу цивілізованим слов’янам.  При цьому в памяті виникають епізоди  із творів великого американця, письменника, лауреата Нобелівської премії, мандрівника Хемінгуея. Вечорами його герої коротали вечори в африканській савані після полювання в розмовах із склянкою джина із тоніком. Тонік, до речі,містить хіну- протималярійний засіб

На першій моїй лекції, яка відбулася через тиждень після прибуття до Лусаки, зрозуміло, викликала у мене багато хвилювань,  прийшов декан медичного факультету університету професор Малкольм  Міллер, анатом із Сан-Франціско. Він сидів в першому ряді аудиторії і уважно дивився на мене. Професор був у шортах і яскравій сорочці. І сидів високо закинувши ногу на ногу.  Це зовсім випадало за стереотипи не тільки радянські, але й буковинські про те, як має бути одягнутий викладач університету. Професор був вже немолодим, досвідченим і, зрозуміло, чітко уявляв реальний стан речей. Він розумів, що я знаходжуся в ситуації цуценяти, яке кинули в воду і залишили напризволяще: хочеш випливай, а не можеш — ніхто шкодувати не буде. Треба сказати, що окрім страхів щодо англійської, яку щойно опановував, була ще одна суттєва складність: у західних країнах прийнята дещо інша система пояснення матеріалу, а ось до цього нас не підготували. І цю відмінність я  з’ясував під час першої лекції.  Відмінність, до речі, надзвичайно цікава. Це так звана блокова схема. Студент має оцінювати, розуміти загальне завдання курсу, який вивчає. Тобто він має зрозуміти завдання в цілому на рік (або розділу, який починають вивчати). Це робить його роботу свідомою.  Друга суттєва відмінність — це застосування різноманітних технічних приладів у навчальному процесі. У Замбії кінця шістдесятих не було проблеми із тим, щоб самотужки зробити невеличкий фільм, в якому зняли якийсь необхідний експеримент. Це було правильно хоча б з точку зору простої гуманності, оскільки заради показового досліду не потрібно було раз за разом вбивати тварину. Провели один і експеримент — і цього вистачає на всі групи.  Втім,   ці відмінності, звісно, не завадили довести моє перше заняття до фіналу більш-менш щасливого.

 Я з хвилюванням очікував, яка буде оцінка професором Міллером моєї роботи. Незважаючи на, як мені здалося, недружелюбність та іронічність Міллер поставився до мене доволі приязно. І жодних критичних зауважень не зробив. Я був першим викладачем із СРСР. Для мене це було надзвичайно важливим. Одним із завдань було – працювати так, щоб у Замбії побачили високий фаховий рівень, високі людські якості. Від того, як я себе покажу, буде залежати можливість подальших запрошень спеціалістів на роботу в  UNZA. Забігаючи наперед, скажу, що надалі радянські фахівці  мали добру славу і керівництво університету із задоволенням запрошувало викладачів із СРСР. Їх кількість з часом почала збільшуватися. Одна з причин цього — ми справді виправдали довіру й працювали не за страх, а за совість.

Розпочалося моє спілкування з університетськими колегами з  одного боку досить просто, а з іншого репутація «червоного», «комуніста» іноді суттєво впливала на стосунки.

У перший же день, до мене в кабінет зайшов асистент і сповістив: «Ті тайм». Точний переклад цього вислову я зробив, але що я мав би робити після цієї новини мені було незрозуміло. Що врешті виявило, що у нашій підготовці були певні недоліки. Власне, я кивнув головою, але вирішив чекати: що далі? Через кілька хвилин асистент заглянув знов і з тією ж рівною інтонацією повідомив про загадковий «чайний час». Тоді я просто запитав його, що саме роблять в університеті в цю годину і він запросив мене в спеціальну кімнату для відпочинку викладачів. В кімнаті відпочивали викладачі, «ті тайм» було двічі на день.  Викладачі почувалися досить розслаблено. З розстібнутими сорочками, в шортах, вони сиділи, за американською звичкою, поклавши ноги на журнальні столики. Що знов-таки дещо дратувало мене.

Оскільки частина викладацького складу була, вочевидь, налаштована в антирадянському дусі ( і, що дивувало, расистському), звісно, їх неабияк зацікавила моя особа. Як правило, це були жарти у повітря, жарти між іншим, на які не треба було б звертати уваги. Неприємні, дещо снобістські «шпильки», які врешті-решт особисто я не заслуговував. Особливо додалося іронічних зауважень, коли став приїжджати на роботу на червоному «Москвичі-408».

«Він червоний в усьому, по-перше, він комуніст, по-друге, у нього червоний партійний квиток, по-третє, навіть машина у нього  червоного кольору». Як правило, якщо тебе хотіли якимось чином образити чи торкнутися болючіх місць, мова заходила про зарплату, яку «не жаліють» для викладачів комуністи. Жалюгідний же «Москвич» був ще вигіднішою ціллю для жартів. «Скільки в Росії коштує така шикарна машина», — ввічливо цікавилися у мене. Я, до речі, навіть не знав скільки. Вдома у мене не було машини. А тут, мені просто його видали, як службовий транспорт. І все треба було спокійно перетерпіти. Пройшло півроку-рік і ці, дещо «гнилуваті» жарти припинилися. Тобто в мені перестали бачити «червоного» і почали сприймати як колегу, товариша по роботі. який може подобатися чи ні, але він такий самий, як і всі: науковець, викладач, звичайна людина. Щодо болючих і слизьких тем, то мені довелося вигадувати цілу легенду про власну квартиру, якої у мене на той час не було. Я ретельно готувався до цього запитання, щоб, так би мовити, не спотворити радянську дійсність. Вражає, що насправді, фінансова сторона життя в той час мене особливо не цікавила.

Щоб дещо визначити, хочу сказати — завжди вважав дурним тоном огульну критику радянської влади, яку зараз представляють як уособлення усього негативного та демонічного у світі. Помітив, що особливо в цьому наполегливі люди, які за часів Радянської влади зробили непогану, а іноді дуже успішну кар’єру. При таких обставинах їх поведінка виглядає не дуже чистоплотною, хоча зрозуміти можна. Поговорив трохи і можеш вважати себе найпатріотичнішим з патріотів. І, що головне, інші сприймають тебе, як патріота. Така стратегія  не потребує значних інтелектуальних та душевних зусиль. А відтак трохи дешевенька: покричав і всі про тебе гарної думки. Як тільки ти починаєш говорити щось складне, розмірковувати про те, що далеко не все було таким однозначним, і в тій епосі були певні переваги і надбання, це не викликає жодного ентузіазму. Причому войовничі непохитні критики радянського ладу,  як раз ті, хто з несамовитим ентузіазмом відстоював свого часу “комуністичні” цінності.  Одразу скажу, мені нема чого нарікати на Радянську владу. Враховуючи усі обставини походження невідомо, як би все склалося, якби б її не було. І вважаю за потрібне це пам’ятати.

Повертаючись до стосунків з колегами в Замбії, скажу, що через якийсь час почав  активно спілкуватися, і з’ясувалося, що  в далекій африканській країні підібрався непоганий викладацький склад, там були автори відомих підручників,  досить успішні науковці з Великобританії(проф. Дж. Бродбент, проф.. М. Кінг) та Америки(проф.. Мілер, проф.. Льофлер), Індії(поф. Багвандін), Угорщини (проф.. І. Торк), із Нігерії мій колега по кафедрі проф.Габріель Ізіло).  Університетом опікувалася університетська рада Британської співдружності в Лондоні і якість викладання ретельно перевірялася. Роботи, які робили мої студенти надсилали в Лондон. Там оцінювали не тільки підготовку студентів, але фаховість моїх оцінок. Що приємно, – проблем не було. Перевірку замбійського медичного факультету здійснював фізіолог університету Данді фізіолог професор Георг Х. Белл. Згодом він з’явився в Лусаці.

І, маючи таку нагоду, я запросив його до себе на ланч. Дружина приготувала бульйон з курки, який заправила  зеленню. Приготували пельмені, щоб не розчаровувати і, до певної міри, відповідати міфу про «русских», який на той час був поширений. Це було б доцільно. Оскільки навіть професори люблять екзотику.  До речі, насправді, ми наліпили вареники, але маленькі за розміром, які б нагадували пельмені. Це був такий російсько-український кулінарний витвір. Бульйон моїй дружині особливо вдався і Белл на нього приналіг. «Суп на початку обіду, за Павловим, це кращий варіант», — захоплено вигукував він з апетитом заглядаючи у тарілку. Випивши з професором достатньо віскі, я відчув що Белл втомився, і не дивно, тому що років професорові було чимало, адже він був знайомий особисто з видатним фізіологом, лауреатом Нобелівської премії Іваном Павловим (і згадав його недаремно), який помер ще в 1936 році. «Чи не хотіли б ви трохи відпочити», — ввічливо запропонував я. Белл помітно зрадів. Ми постелили йому у спальні. Увечері Белл прокинувся, і ми продовжили наш невеличкий бенкет. За чотири роки праці в університеті Замбії ми бачилися ще кілька разів.

Чи треба говорити, що після цих гостин  стосунки з Беллом у нас були надзвичайно приязні. Професор подарував мені авторський підручник фізіології з дарчим написом. Пізніше я зв’язався із московським керівництвом і повідомив, що асистент Белла, професор Ендрю, є автором підручника, аналогів якого не було в СРСР. І за домовленістю з Ендрю підручник було надруковано в Радянському Союзі. Це, звісно, дрібниці але, гадаю, вони сприяли зміцненню людських стосунків хоча б тому, що це однозначно приємна і одночасно корисна подія. Цей збіг приємності і корисності трапляється набагато частіше аніж прийнято вважати. І він є ключем до нормальних  відносин. Неформальні стосунки складалися і з іншими викладачами та керівництвом університету. Ми досить часто спілкувалися, ходили одне до одного в гості. І уявлення про те, що життя радянського спеціаліста було закритим і відданим одній меті – будівництву комунізму, досить далеке від реальності, насправді, це стереотип.

Досить часто поєднують розвідку і дипломатію. Вважають, що різниця лише в легальному та нелегальному статусі, а мета цих служб приблизно однакова. Це, звісно, так само банальний стереотип. Якщо, врешті, і були якісь завдання від нашого партійного керівництва, то це якраз створення умов для інвазії, проникнення радянських спеціалістів. І шляхів тут було два: по-перше, особиста старанність і, так скажемо, втілення світлого образу радянського спеціаліста, по-друге – ненав’язливе створювання своєрідного «лобі» на факультеті і в керівництві університету.  Я досить часто зустрічався з колегами, з якими найлегше можна було знайти спільну мову. Треба сказати, що стосунки зав’язувалися досить просто, хоча б через те, що всі хотіли побачити на вечірці живого комуніста. Тобто, це було чимось схожим на «родзинку»  сезону. Це було цікавинкою, екзотикою. Хоча я намагався не підтримувати стосунків лише заради якоїсь вигоди. В цілому, це було абсолютно нормальне людське спілкування, яке не передбачало свідомого маніпулювання. Все це, швидше, нагадувало діловий інтерес, аніж шпигунство, що подекуди спадало на думку… «Шпигуноманія», звісно, була досить розповсюджена насамперед в середовищі радянських спеціалістів. Вони боялися, і, (іронія ситуації!) боялися їх.  Але, як не дивно, за більше ніж чотири роки з боку моїх колег не було жодної спроби «вербування» чи якоїсь спеціальної  антирадянської агітації, переманювання. За що вдячний. А прорадянське лобі було створено не за рахунок методів Джеймса Бонда, а за рахунок сумлінної праці і добрих людських стосунків.  

Пізніше, столицю Замбії вважали одним з головних центрів, з якого відбувався радянський вплив в Африці, а майбутній посол СРСР в Замбії Василь Солодовніков став героєм політичних детективів знятих на Заході і в Голівуді. Там він зображений кимось на зразок радянського супершпигуна, який мав втілювати силу і підступність імперії «червоних». У кінці 60-тих Замбія ще багато в чому зберігала колоніальні порядки і спосіб життя.   На північно-західному напрямку в Анголі точилася повним ходом національно-визвольна боротьба. Радянський Союз  надавав бійцям з Анголи всебічну допомогу. Для цього у нашому посольстві був радник. Замбію небезпідставно називали прифронтовою державою. На звичайному овочевому ринку можна було без проблем придбати автомат Калашникова, більше того, місцеві жителі просили купити його. На ринку, у деяких магазинах можна було почути російську мову. Замбійські ЗМІ часто били тривогу з приводу вторгнення чужих літаків у повітряний простір Замбії, нападу військових на приграничні замбійські села. Відповідно урядовці і політичні лідери робили заяви, піддавали критиці  расистські режими. Цікаво, що при тому торгівля з расистькими режимами активно розвивалася. Тоді я вперше, мабуть, чітко усвідомив різницю між політичними деклараціями і реаліями “.

 Георгій Ходоровський