Блазні та пророки епохи (нічний Таймс)

На відміну від журналістів теперішніх, для яких статус і серйозний вираз облич, здаються важливими атрибутами, журналісти довоєнного періоду у Чернівцях особливо не дбали, ані про одне, ані про інше.  Замість підписів, на кшталт: заслужений журналіст, або член спілки, або лауреат премії  і т.д., вони ставили під своїми статтями жартівливі прізвиська: Бруд, Багно, Его, Гостряк, Гравець тощо.

Ця відсутність претензій подобається. Ці гостряки, гравці, та егоїсти, безумовно, так і почувалися – бродячими тваринами цього міста, які шукають, де ж пахне чимось цікавим.   Вони жартували – над часом, над політиками, над волоцюгами і буржуями і над своїми статтями заодно, і над своєю бідністю, крім того. Як писав про себе один талановитий чернівецький  журналюга тих часів: він хоче закласти в іпотеку горщик із квіткою, більше нічого не має. Але, дивно, коли зараз продивляєшся цю строкату суміш жартів, обурень і сліз, то виникає сумнів – а може журналістика справді була мистецтвом?  Та ж богемність її діячів, легкість, і несподіваний прорив … у глибину.

(Для тих, хто слідкує,  я, мабуть,  з цими газетами і журналістами тридцятих, вже, як фокусник із тим самим потертим капелюхом. Але кролики, яких витаскую  – свіжі. Крім того, серіал закінчується)  Насправді, я не про історію. І не зовсім про місто навіть. Хотілося про передчуття поговорити. Цікава річ – передчуття, особливо, коли вони справджуються. 

Тоді газети виходили щодня, а подекуди – два рази на день. А їхній штат був, як правило, такий, як у теперішнього тижневика. Тож все, що тоді писалося, воістину писалося на колінці. За кілька хвилин. В Японії є таке явище – дзенський живопис. Це своєрідне мистецтво миттєвих замальовок пензлем. Це те, що ніхто не поправляє… Нема чернеток. Миттєво побачив – миттєво намалював.  На Сході вважається, що це роботи у співавторстві із життям. Автор не встигає думати, що він робить. За нього думає Інше. В цьому сенсі, можна говорити, що журналістські статті, нехай і в скромних чернівецьких газетах, подекуди такі ж дзенські замальовки. Коли автор раптом із повсякденного провалюється у вічне.

Це помітно зараз. Лише. Тоді може нашим Брудам, Багнам, і Его здавалося, що вони просто використали якусь красиву фігуру мови, метафору.Але це були люди, які жили на відстані кількох років від найбільшої катастрофи людства (другої світової війни). Їхні передчуття страшенно цікаві. Вони, звісно, жили майже наосліп, вони жили побутом і коловоротом життя, ресторанами, дівчатами і гострими новинами, але підсвідоме потрапляло в їх замітки.  І тоді, як не дивно, вони ставали пророчими. Тому і зараз цікаво, що ми говоримо чи пишемо мимохідь. Саме мимохідь.  

Якось мені трапилася на очі замітка  чернівецького журналіста Геліоса Гехта. Це був рідкісний авантюрист, політичний аферист, коханець, між іншим, Рози Ауслендер, яку нині знають, як видатну поетесу.  У румунський період Гехта посадили у в’язницю. Ненадовго. За якісь не такі політичні погляди, які, очевидно були пов’язані і з діями.  Гехт, як водиться у журналістів тих часів, замість того, щоб впасти у відчай, був зачарований екзотичністю місця, у яке він потрапив. І уявляв, який смачний репортаж він напише, коли вийде на волю. Він вчився під час тюремних прогулянок у цигана, як непомітно витягнути з кишені годинника чи гаманець і згадує, що, врешті, циган поцупив годиннник у нього самого напередодні звільнення, очевидно, як плату за навчання.  І ось Гехт сидить у чернівецькій в’язниці, і, як пише, у досить неяркому світлі бачить на стінках плями крові. І спочатку він думає, що це кров в’язнів, яких мучали поліцейські кати. Але потім, пригледівшись, він розуміє, що сентиментальна свідомість зіграла з ним жарт – це кров і залишки вбитих мух. Але він не може позбавитися гнітючого відчуття від цих плям. Він сидить у камері і думає – чому його хвилює така дрібниця? Хвилює до того, що вона не дає йому спати.  І раптом вирішує, — це тому, що ця кров ще прол’єтся в цих стінах, і тут творитимуться страшні справи. Що ці рештки мух – лише передвісник, знак майбутньої крові. Звісно, можна сприйняти це, як вибрик розбурханої свідомості ув’язненого. Якби не те, що через кілька років у цій чернівецькій в’язниці, вже у радянському сорок першому розстріляють сотні людей. І ось про передчуття великої крові Гехт пише на колінці і через кілька тижнів, коли виходить, як водиться, друкує у своїй газетці. І читач мимохідь пролітає ці рядки і думає, — який вигадливий цей Гехт. І сам Гехт, мабуть, думав так само. Із вдячністю згадуючи, який чудовий образ-лякалку йому подарували розшатані нерви. А через кілька років з’ясовується, що це було – передчуття. Реальне передчуття. 

Ще одна подібна замітка мене вразила. Найбільш цікаво читати статті тридцять третього- тридцять четвертого років в чернівецьких газетах. Справа в тому, що у румунських Чернівцях тоді марили німецьким. Це був чернівецький понт у румунський період. Ми –пронімецькі, ми – за високу культуру. . Але більшість цих пронімецьких у Чернівцях, звісно, були євреї. І тут в Німеччині – Гітлер.  Жорстока гра долі.

 І ось замітка у чернівецькій газеті тридцять третього року. Кореспондент їде в експресі «Чернівці-Бухарест» і сидить поряд із чарівною білявкою. Та із захопленням читає вголос  нацистську газету. Всі починають бурхливо обговрювати, особливо позицію Гітлера що до «недолюдей». І дівчина каже: ну тут все не так зрозуміли, ми дружимо із євреями та іншими. А Гітлер – добрий і має на увазі інше, Він хоче захистити народи.  І всі глибокодумно і ствердно покачують головами. Чернівецький писака спочатку милується її красивим обличчям та стрункою фігурою, роздивляється оригінальні гудзики на її сукні. Йому подобається це серйозне дівоче обличчя. І раптом йому приходить несподівана думка: чи не так само безпечно, навіть симпатично, навіть привабливо і невинно, як ця наївна білявка, – виглядає смерть. Смерть – симпатична наївна білявка із серйозним виразом обличчя із нацистською газетою в руках. Кореспондент – єврей, зауважимо.  

Звісно, оскільки  кожен день треба писати (а тем не так вже багато), — він пише про цю несподівану думку. І мабуть, знов таки, можливо, дякує розшатаним нервам за непересічний образ, який ці нерви йому подарували. А разом з тим за гонорар. Хоча, не виключено, що справді, усвідомлював. Знав наперед. Один з небагатьох, мабуть. Однак,  що несе це знання, яке нічого не може змінити?  Що несе промовляння для глухих? Хіба що скорботу, як писав Еклесіяст.

Але тут цікаво,  хто несе це знання? Люди із бундючними обличчями, чи ті, хто сміливо підписується – Багно?

Таких передчуттів у газетах тих часів несподівано багато. Напрочуд багато. Подекуди вражаюче чтиво, якщо бути уважним. Але передчуття нічого не змінювали у коловороті життя. І цікаво, що катастрофу провіщали  не так науковці чи політики, а блазні епохи, які писали на колінці свої щоденні,не варті підвищеного гонорару, – думки.

 Сергій Воронцов

 На фото: кадр із чернівецької хроніки 1939 року