Про невдоволеного депутата(нічний Таймс)

Сто років пройшло з часів, коли було написано цей твір

 Під якоюсь нещасливою планетою вродився Невдоволений Русин. Скоро тілько прийшов на світ, зараз зазначив своє опозиційне становище пискливим плачем, котрого ніхто з родини і прислуги не розумів. Та ще коли б він був сином бідака, то ся опозиція не дивувала б нікого; а то мав усякі панські вигоди, всі коло нього ходили напочіпках, а він плакав кілька літ ревними сльозами. Так уже, видко, було йому на роду написано.

 Велося йому дуже добре: в гімназії вже належав до паничів, на університеті — до золотої молодіжі, по університеті— до найкращих женихів. Він любив панни дуже, а панни любили його ще більше,— все йшло йому як із платка, а Невдоволений Русин, проте, вічно був невдоволений.  Вкінці він оженився, став адвокатом і патріотом, календар «Просвіти» помістив його портрет, потім попався в «Альбум заслужених Русинів»,— а йому все ще здавалося, шо не має причини до вдоволення. Селяни, котрі мають сю добру прикмету, що процесуються, вибудували адвокатові каменицю, а він таки чувся невдоволеним. «Що за біс лисий! — думав він собі.— Здається, нічого мені не хибує, а радості в серці не чую…»

 І ось раз засів він собі у мякому кріслі, закурив дороге цигаро і  став думати про свою вдачу. Думав, думав, нічого не видумав. Надійшла жінка, він її питається: — Не знаєш ти, серденько, що мені справді хибує? Вже й каменицю свою маємо, вже й купки діток доховалися, вже й бочка вина стоїть у пивниці, а моє серце не має спокою. — Тобі, мій любий, тепер гонорів би треба. От якби ти депутат був,— зітхнула жінка. Невдоволений Русин аж підскочив.

 — Господи! — каже.— Які сі жінки здогадливі! Адже справді мені ще тілько гонорів треба! А я так ломив собі голову… Правда, мене вже видрукували в календарі «Просвіти», але що се мені за честь! Там поміщають портрети й американських шинкарів, і хлопів,— і вже так перебрали всіх патріотів, що не знати, звідки їх більше і взяти…

 Отже, як помогла жінка Невдоволеному Русинові себе пізнати, він мов на світ народився. Зараз уложив собі нову програму життя. Став уряджувати різні  збори, щоби «хлопи» завчасу його пізнали й добре зміркували, що він один зможе їх вивести з єгипетської неволі.

 — Хлопи! — говорив він грімким голосом на вічах.— Ви всі дураки!

 Голоси вічевиків:

 — Певно, певно! Звідки нам усе знати?

 — Лише я один мудрий,— казав меценас далі. (Віче співає бесідникові «Многая літа»).— Дякую вам за довір’я! За се я буду всюди за вами обставати. (Голоси: «Славно!»)

 Нам дієся велика кривда (голоси: «Кривда нам!»): заяці ходять у нашу капусту, а ми не сміємо їх стріляти… Так чи ні? (Крик: «Кривда нам!») Дністер пливе через наш край і випливає, а ніхто не старався скасувати його! (Голоси: «Загатити його! На Венгри пустити!») Так є! Треба постаратися, аби не шкодив нам. Крім того, від панів треба відобрати грунти і роздати хлопам. Цісарська каса має заплатити всі довги за хлопів. (Загальні зітхання: «Подай, господи!»)     

От якби я був депутатом, то я би о те все постарався. Бо теперішні наші депутати — то самі зрадники. Чи правду кажу? (Голоси: «Святу правду! Зрадники! Повісити їх!») Були в нас перше депутати-священики, були потім депутати-професори,— ті дбали про церкви і школи, а про вас, хлопів, ніхто не дбав. (Голоси: «Кривда нам!») Аж тепер, коли настануть депутати-адвокати, буде вам добре! Як станемо процесуватися, всі справи для вас виграємо. (Загальне зітхання).  Все для вас, милі браття хлопи, що вас кождий обдирає (один тихий голос: «І ви також!» Меценас дивиться згірдно в сей бік і каже дальше), а ніхто вам не помагає…

 Вічевики одні кричать «славно» і плещуть у руки, інші хапають бесідника на плечі, обносять його довкола зали і співають довге,  празникове «Многая літа».

 — А тепер, хлопи, може би, ми дещо перекусили? — говорить меценас ласкаво з висоти селянських пліч. Одушевлення зростає ще більше, і в гурті роздається нове «Многая літа».

 З сих віч були статті «Ділі». Писав їх депендент адвоката. «Всякі були вже патріоти,— читали люди в часописі,— і великі і малі, і голосні і тихі, але такого ще не було. Той-то як скаже слово, то хлопи з одушевлення аж волосся рвуть на собі. Останнє віче показало, що хлопи вже знають, хто їм брат, а хто їм ворог; то сила, котрої і «врата адова не одоліють». І т. д.

 Заходи Невдоволеного Русина не осталися без успіху: його вибрали депутатом Там, правда, за нього одного виборця закололи, а тридцять і сімох продержали по кілька місяців і по рокові у в’язницях; але се вже таке право природи: кождий політик пожирає скілько там людей, щоб сам міг жити,— хто би там журився і десятками зруйнованих селян, де справа йде про мільйони?! «Жертви мусять бути!»

 Невдоволений Русин не сим був невдоволений, тільки чим іншим. Ото показалося до кількох місяців, що депутатство — се зовсім не така честь, що могла би йото заспокоїти. Він був невдоволений з усіх послів і з усіх властей, краєвих і державних. Він і сказав раз се усім в очі, а за причину свого невдоволення подав — правда, не все те, що казав селянам,— все ж таки подав заяців у руській капусті, дорогу сіль, мочення конопель під час холери і повені.

 Успіх сеї промови у галицьких русинів був величезний її надрукували у часописах, передрукували у книжечці і розкинули тисячами примірників по селах. Проте все Невдо-волений Русин не був вдоволений, ходив смутний і щораз частіше почав опускати засідання. Товариші-депутати не дивилися на нього, як на нового пророка, і се його найбільше гнівало. «Що з дураками говорити? — сказав він собі.— На мене ще не прийшов час!»

 Коли прийшли нові вибори, Невдоволений Русин кандидував знову, але передвиборчі збори зовсім не давали йому тепер вдоволення; йому завдавали селяни зовсім нерозумні питання: чому ще панських грунтів не поділено між людей, чому не скасовано ще податків, чому Дністер пливе собі, як перше, через Галичину і т. п.  Відповідав як міг, але не був із своїх відповідей вдоволений.

 Коли ж, до того, не вибрали його вдруге депутатом, Невдоволений Русин остався уже таки навіки невдоволеним. Лише свідомість, що він ніколи не буде вдоволеним, додавала йому такої гордості і певності, що він деколи майже був вдоволеним з того, що ніколи не може бути вдоволеним.

 Наш новий дописувач: Осип Маковей

” Казка про невдовленого русина”