Що варте пам’ятника у Чернівцях?

 Автор: Сергій Воронцов

Як мало ми приділяємо уваги міщанській історії.  Ми знаємо, наприклад, що на Буковині жили велетні духу. Більшість з них, втім, на загальному фоні не здаються такими вже велетнями, а достатньо пересічними письменниками і поетами. Але, як мало говоримо про людей, які, наприклад, виробляли шипучку, або робили капелюхи, або шили гарні костюми, або просто жили тут. 

Цікаво оцінити факт, що поки радянська держава задихалася у гонці озброєнь, у Чернівцях чудовий винахідник удосконалював поточну лінію по виробництву літніх капелюхів з дірочками. Скажіть, хто більше був залюблений в людство?   Ті великі інженери чи наш скромний майстер?    Інтелектуалам традиційних і нетрадиційних орієнтацій пам’ятників багато, а от людині, що капелюхи видумувала – немає. І не можна говрити, що це справедлива оцінка.

З цієї точки зору було б цікаво переоцінити політику пам’ятників і меморіальних дошок, яка практикувалася досі, на користь таких ось звичайних людських заслуг. Памятник, купуючому шипучку( яка була майже чернівцьким ексклюзивом), або пам’ятник тому ж таки капелюху з дірочками, або памятний знак колись охайному скверику біля теперішнього парку ім. Федьковича, який за двадцять з лишком років незалежності так і не оновився. Не вистачає державі потуги  оновити цю ділянку в пару сотен квадратних метрів. Або меморіальна дошка конструкторському бюро дитячих іграшек (було колись таке у Чернівцях). 

Це так жартома. Якщо підійти серйьозніше. Часто думаєш, що викладання міщанської історії, є набагато більш безпечним для психіки, аніж вивчення історії політичної. Наприклад, якщо вам розповідають про якусь війну чи політичну подію, ви мимоволі екстраполюєте(переносите) це на сучасність. І якісь німці, чи росіяне, чи поляки, які і близько не мають відношення до війни, Голодомору, Берези Картузької, якось починають підозріло виглядати. Ми починаємо висувати претензії настільки застарілі, і настільки не тим, що це важко уявити. Ну так вже працює механізм людського ототожнювання. Але найбільш боляче те, що це абсолютно безнадійна справа. Безнадійна, безглузда.

Чи не варто було б набагато більше уваги приділити якраз побутовій історії? І тоді на уроці учень дізнається, що крісло-гойдалку придумав наш земляк по австро-угорській лінії  столяр Тоннер, що в Чернівцях колись випускали платівки, що кращі капелюхи тридцятих мали такий-то вигляд. Що магазин французької фірми автомобілів « Рено» був на вул. О. Кобилянські  там-то, і що в салонах дами власноруч грали таку-то музику. Яку саме можна оцінити  по дивних збірках нот, які  і нині зберігаються по горищах і музеях. Ось після таких уроків історії зберігається нормальна психіка. Якою не маніпулюють ані міністр Табачник, ані його попередники із протилежним вектором ( але тою ж завзятістю). Дитина знайомилися б не з політичною творчістю людоїдів (Гітлера, Сталіна, Наполеона, Олександра Македонського), а з якимись адекватними постатями: кравцями, художниками, вченими, кухарами, виробниками, торговцями.

До речі, це були б уроки історії з  оздоровлюючим гендерним ухилом. В такій науці було б  більше жіночості, адже для жінок дуже важливий дім, і все що з ним пов’язано. І це була б здорова збаласованість. Я за те, щоб Чернівці стали піонером в такого роду русі.  Зрадити політиці та ідеології, що може бути розумніше для людини? Людське життя надто коротке, щоб витрачати його на маячню.

Чернівці існували не для війни, чи державної потуги. Вони існували для людей. І справді, шкода, що ми настільки не винахідливі у своїй пам’яті. І вперто занудні щодо виставлення наших приорітетів.Купа речей, історій могли б творити міфологію цього міста, та надавати йому туристичної привабливості. А ми ж говоримо весь час про розвиток туризму. Який, справді, для нас надзвичайно важливий і з економічної точки зору.

Отже, можемо поставити ще одно бронзового ідола, а можемо, в якомусь сліпому вікні  зробити барельєф  старої з улюбленим псом, яка дивиться крізь вікно на дороге стікаюче життя. Це буде дешевше. І цікавіше. Вже хочеться цього повороту свідомості. Дуже хочеться. Ми ніяк не можемо усвідомити, що поки не станеться такий поворот,  у нашому житті не відбудеться радикальних змін. 

Допоки памя’тник Шевченко буде відрізнятися від Леніна лише головою, у нас буде вічна тоталітарна туга у крові. Наші монументи, подекуди, це чемпіонство у відсутності думки. Таке прямолінійне бачення(як той же Шевченко), — може бути памятником, звісно. Минулій епосі.

І ми продовжуємо жити у минулому. В прямому сенсі. Ми дуже опікуємося історією. Але державною. Не людською. Ось в чому наш гріх. Ось чому на цій землі досі нецікаво.  Або недостатньо цікаво.

Звісно на державному рівні такий поворот здійснити достатньо важко. На міському – легше. А ще легше почати думати так приватно. Оберігайте дітей  від політичної історії та монументального митстецтва, якщо хочете, щоб вони прожили своє життя. Не ведіться на політично-історичні легенди, вони, як правило, зомбіфікують людей. І можуть спровокувати психоз, який триватиме до смерті. Оскільки всі навколо не лікуватимуть цю хворобу, а навпаки — заохочуватимуть.

Людська історія цікавіша державної.  Наприклад, взяти той же монумент поетові Шевченко.  Вони настільки схожі по всій Україні. А хіба не приваблює  навіть такий розповсюджений сюжет, який побачив ще в школі, де молода людина сидить у кандалах  і малює. Чи не більше це історія Шевченка, аніж державна хода металевого велетня. І що більше зворушує? А подібних образів можна пропонувати сотні. Сотні сюжетів та історій.

У нас є багато вправних памятників. Але це, переважно, памятники хрестоматіям, значенню, славі, статусу, а не людям. Тому що ми цінуємо досі саме це.  Щоб ці нотатки не були порожніми, з свого боку, оскільки не є скульптором, готовий відкривати літературні пам’ятники. Буде визначатися  місце і пропонуватися кілька сюжетів для відкриття тут памятника. Зокрема, не так давно пропонувалося вікрити памятник в’язням гетто(на Сагайдачного). У нашому звичайному дусі, це мав бути масштабний монумент. Є ось така альтерантивна пропозиція.Наприклад, пригадується історія про відомого чернівецького поета, який був в’язнем гетто, і у 1944 році, коли режим гетто помітно пом’якшився, вирішив зробити вилазку за першими весняними квітами для своєї коханої у центральний парк. У парку його впіймали жандарми, побили, але відпустили (що було нечувано гуманно), і він повернувся до гетто із квітами, побитий, але щасливий (це був Целан). Пам’ятник юнаку із жовтою зіркою, який, закривавлений і побитий, несе квіти своїй коханій?! Ось вам один із таких варіантів. Це не монумент, звісно. Немає величі.. Але, чи не зрозуміліший він з людської точки зору?

А таких варіантів накопичилося досить багато. На різні теми.