Олександр Мердігер: ти маєш бути сильним ( про слуг партії, гарт та філософію життя)

Кілька років тому помітив на стадіоні “Буковина” чоловіка поважного вже віку, невисокого зросту, з якоюсь дивовижністю у фігурі. Він бігав босий по траві біля доріжки, а потім грав з хлопченятами у футбол. У цих же хлопченят, як з’ясувалося, вів гурток.   Отримуєш певне метафізичне задоволення, коли бачиш людину в номінально похилому віці у з нормальним здоровям, з веселими очима, у гуморі. Пізніше ми познайомилися. І, власне, про Олександра Мердінгера мені чомусь приємніше написати, аніж про багатьох знаменитостей. Чому так? Поянсити важко, Але внутрішньо це дуже зрозуміло.

Бути знаменитим, і бути значущим не одне й те саме.

Олександр Мердіргер народився під час війни у 1941 році. Переніс поліомієліт,   дистрофію, у раньому дитинстві травму хребта. Перший у житті крок зробив, коли йому виповнилося сім років (доти він не піднімався) в уральському са наторії, куди потрапив завдяки відчайдушному маминому листу до Сталіна. Молода жінка писала, що покінчить життя самогубством, якщо не допоможуть її синові.

Перший крок маленький Олександр зробив, але лікарі були впевнені, що життя його буде нетривалим , до усіх хвороб додалося сильне викривлення хребта (горб). Але навдивовижу все сталося інакше. Олександр став кандидатом в майстри і розрядником у кількох видах спорту. І навіть якийсь час попрацював спортінструктором міліцейських загонів та гірничорятувальній служб. Нині він працює волонтером «Хеседу Шушана». Спочатку у мене виникла ідея поговорити з Олександром про справу, якою він щиро захоплюється – спортом, але врешті, розмова набула трохи іншого змісту.

  Дитинство і юність випала на 50- ті, початок 60-х років. Що відрізняє атмосферу  тих років від 90-х та 2000-х? Ваше ставлення до того періоду?

-Приємно згадувати Чернівці тих років не тільки тому, що це моя молодість.  Відчувалася взаємопідтримка.   У той час було багато людей, які хотіли не стільки взяти, скільки віддати, і це робило життя красивим. Я вчився в школі №26, вважалося, що це школа для дітей вдів (так воно, переважно, і було). Вчителі іноді годували нас за свої гроші, допомагали.Вночі, до речі,  можна було спокійно ходити містом. Чи то дівчині, чи старій людині. Як водиться у хлопців, я тікав з дому кілька разів. Пригадую, заходив спокійно в приміщення, і мені дозволяли спати до ранку. А потім вже починали з’ясовувати, де мама, де живу.

Взагалі, я завдячую багатьом людям. Один з моїх наставників, пам’ятаю, вражав мене тим, що колись він обіймав якусь велику посаду, майже міністерську, —  займався  постачанням. Але у самого нього нічого не було: ліжко, шафа, стіл, два стільця – й усе! Звісно, у нього були свої недоліки, як я усвідомив пізніше. Він був цілком відданий партії. І не дуже там перевіряв, що правильно і що неправильно наказали.

 – Слуга партії?

 Ні, не сказав би, що слуга. Швидше, фанат партії.  Якщо б він дізнався, що ти маєш щось проти партії, то він би не став доносити, але так думаю, міг би застрелити власноруч.  Це недолік, звісно. Але мене вражала його чесність.

Завдячую багато в чому моєму інструктору з лікувальної фізкультури Іді Володимирівні Веселовській. Іноді я проводив у фіздиспансері весь день. Вона завжди грала на моєму себелюбстві. “Ти маєш бути сильним, ти маєш бути міцнішим за інших”, – казала мені. У шостому класі я вже міг добгти на Цецино (до руїн фортеці) і повернутися. Кілометрів 12. .

Був у моєму хлопчачому житті  такий капітан міліції Павлов, який, щоб я не швендявся вулицями, долучив мене до роботи у кінологічному клубі, де виховувалися розшукові собаки. Окрім того, я брав участь у драмгуртку під керівництвом Валентини Беспольотової. Дуже веселої і дуже відповідальної жінки. І все це було надзвичайно важливо для хлопця, юнака. Цей перелік довгий. Я не впевнений, що зараз таке було б можливо.  Ну і мама, звісно, багато для мене зробила. В тому числі тому, що була досить строга. Зараз це вважається неправильним. Але, думаю, в моєму випадку, це було на користь.

А що, були якість проблеми?

 Розумієте, люди з якимось недоліком  часто ображені на життя.  Вони хочуть, щоб все було для них. Якби компеснувати. Але я швидко зрозумів: якщо я буду все робити тільки для себе, то ніякого толку не буде. Це буде неправильно. Треба віддавати.

Якось ви так позитивно ці часи згадуєте, хоча багато чого негативного про них пишуть?

 Пам’ятаю і черги, але і в них була справедливість. Хоча, звісно, були й неприємні речі. І у мене були неприємності, пізніше, у дорослому житті,  тому що займався йогою та карате. І читав книжки відповідні. А все це в якийсь момент заборонили. І ти вважався неблагонадійним, ворогом.  Мені це було ще неприємніше, тому що я відчував себе патріотом. І  хочеш бути з усіма, хочеш йти по спільним рейкам, а виходить, що поперек рейок йдеш.

Це якусь відразу до людей не викликало? Що ви думали про людей в такі моменти? Тут ніби то люди гарно до вас ставилися, а раптом щось не так, і вже повернулися іншим боком.

 Звісно, такі ситуації психологічно б’ють. Це важкий стрес. І ти бачиш, що друзі не завжди друзі, а вороги не завжди вороги. І починаєш усвідомлювати, що кожен сам по собі. Але не сказав би, що думав щось погане про людей. Я просто зрозумів, що багато чого залежить від обставин, в яких вони себе проявляють так чи інакше. Але, найголовніше, залишатися собою. Не під кого не підлаштовуватися. Якщо ти йдеш своїм шляхом, і це б’є по тобі. Але потім все мине, а ти залишишся особистістю. Головне, як у нас кажуть, не втратити лице.

 А от що, на ваш погляд,  — радість?

 Радість — це прагнення. І здобуток якихось результатів. Для мене дуже радісним були подорожі, походи: бачити, спілкуватися, долати якусь слабкість. Це для мене було радістю. Зараз для мене радість, що я можу ще займатися спортивним орієнтуванням, пересуватися. Тіло, звісно, дряхліє, але характер-то, характер має залишатися таким самим.  Треба усвідомлювати, що тіло буде дряхліти

 Ну, що робити для тіла,  про це багато пишуть, а що робити для характера, на вашу думку?

 Для характера, думаю, важливе позитивне мислення, і треба вміти прощати. І не заздрити. Ми всі заздримо. Але хто щасливий?  Той, хто задволений тим, що має. В цьому земному житті це і є щастя. І не треба накопичувати те, що тобі не потрібно. Хоча ми у старості стаємо такими собі накопичувачами, тому і характер псується. Тому що ми стаємо собаками, які охороняють власність, яка нам вже не належить. І нам воно не потрібно, але ми чомусь сторожимо.

 А що більше всього цінуєте?

 Правду. Нехай буде ворогом, але чесно каже в очі, і ти  знаєш, що робити. А якщо не каже правди, а почне чи то глузуючи, чи то жаліючи  (а це власне одне й теж) якусь брехню говорити.

А жалість і глузування, на ваш погляд, одне й те саме?

Так, це приблизно однакове.

А книги щось значили у Вашому житті?

Я читав запоєм.

 А що найбільше вражало?

 В юності —  це «Як гартувалася сталь».

Правда?

 Так. Ну якщо відкинути політичну складову, та  й навіть із цією складовою. Якщо зараз прокрутити, то в принципі, ця книга і про те, як держава, ідея  зламала долю Павкі Корчагіна. Можна зараз перечитати і зрозуміти цю книгу зовсім по-іншому, аніж пропонували. Ну тоді, звісно, мене вражало інше. Ця твердість.

Сьогодні держава, м’яко кажучи, не дуже зважає на пенсионерів? Які джерела радості?

 Ну є джерела неприємностей… Мені хотілося б вести гурток для дітей. Але оренда приміщення якісь ненормальні гроші коштує. Я так думаю, що не все має впиратися в комерцію. Зараз багато бідних людей. Мені хотілося б допомагати дітям з послабленим здоровям. Адже мені колись допомогли, і хочеться  якось віддати. Треба віддавати, що взяв. А радість? Ну так йдеш по вулиці, і якось тобі не так, якось сумно може бути, і раптом хтось зупиняє і каже : « О, здравствуйте, дядя Саша, як у вас справи, а пам’ятаєте…». І виявляється, що цей хлопець займався колись у тебе. І ти бачиш: ось вона віддача. Раз не забув, значить я щось для нього зробив.

 А волонтерська робота?

 Звісно, мені вона потрібна. Це важливо —  зробити щось людям, які тобі в принципі чужі. Іноді вони навіть якісь претензії до тебе висувають, не тільки ж подяки, але й неприємності бувають, але це не так важливо.  Від цієї роботи на душі спокійніше.  Можна сказати, що я потребую цієї роботи, цих людей. Я їм потрібний для якоїсь фізичної допомоги, і вони мені також. Для душевного мого спокою.

 Розмовляв  Сергій Воронцов