Броніслав Тутельман: находив сотню кілометрів по камері, і думав: “Чому це зі мною? Я такий же, як усі, я хочу бути таким, як усі”

17.07.2013

Чомусь не так багато у нас публікацій на теми відносно недавнього радянського минулого в Чернівцях. Ми готові мало не з піною у губ обговорювати, що ж там було тоді у Москві чи Києві. Але коли розмова торкається Чернівців того часу, то якось це ніби нікого і не цікавить. Непогано було б поговорити про ці самі радянські Чернівці. Сьогодні розмовляємо про них із художником Броніславом Тутельманом. 

тутельман jpg

– Як сталося, що Ви, до певної міри,  асоціюєтеся з протестним антирадянським рухом, хоча є людиною, на мій погляд, напрочуд аполітичною?

– Це просто дивовижно, наскільки влада тоді вміла знаходити ворогів на рівному місці, яка яскрава фантазія була у тодішніх можновладців і ідеологів. Які дрібні підстави знаходилися для того, щоб запідозрити людину в якомусь негативі. Я пам’ятаю, коли повернувся із Одеси, де навчався, було мені трохи більше двадцяти років. В Чернівцях були такі дивовижні хлопці, так потужна туристична школа, люди, які проходили складні маршрути, штурмували великі гори, проходили сотні й тисячі кілметрів по якихось малодоступних місцях, в Якутії, в Середній Азії: це і Друкман – відомий фотограф, і Віталій Демченко – відомий поет. І вони взяли мене в якийсь невеличкий похід у Карпати, і я був із мольбертом, і там в горах зустрів стареньку, яка жила сама у старенькій хаті. Поряд нічого. Самотня хатка. У старої тількі кізонька була. Найближчий магазин був за пять кілометрів від тої хати. У мене це просто в голові не могло вкластися, я ж міський хлопець. І мене вразили ті її зморшки на руках, вона вся була, як висохла земля потріскана. Я написав ту стареньку і запропонував на виставку, мені відповіли – нетипово для радянської Буковини, а де ж ознаки прогресу – вежі електричних ліній, труби фабрик тощо. Я так зробив ще дві-три подібні спроби. Ну, і все стало зрозуміло. І, крім того, я після навчання шукав себе. Як художника, тобто мені треба було випрацьовувати свій світогляд, своє бачення, якісь художні приорітети. І так, природно, мабуть, виходило, що я тяжів до модерну, і зрозуміло, це якось не вкладалося в загальну лінію.Хоча, здавалося б, кому від цього погано… І що до цього має влада?

– А чи можна було опинитися за бортом, але жити з мистецтва?

– Ні, ринку такого художнього, особливо у Чернівцях, тоді не було, як немає за великим рахунком і зараз. Я працював вчителем у відомому ПТУ №5, де готують майстрів по дереву, у художнй школі, коли вона з’явилася у Чернівцях. Крім того, був навіть такий період, коли залишився без роботи, а як відомо тоді, якщо ти тривалий час ніде не працював це загрожувало кримінальною відповідальнстю. І оскільки я ніде не міг влаштуватися, то мене на вимогу КДБ (!), яке прискіпливо слідкувало за моїм життєвим шляхом, було працевлаштовано у худкомбінат, де мене мали забезпечити певний обсяг робіт. Крім того бували дивні якісь збіги, коли раптом мені таланило, наприклад, у сімдесятих роках мені пощастило потрапити у Сенеж. Це такий елітний радянський Будинок Творчості, куди, як правило неможливо було потрапити. Це було чудове місце, де працювали відомі митці. Їм надавали час, матеріали, усі побутові умови тощо. Від України туди потрапляли двоє-троє людей. Як я туди потрапив? Так вийшло, що до Чернівців приїхала київська делегація, якби прийняти творчий звіт місцевих художників, і звітом цим вона залишилася, ймовірно, незадоволена.  І хтось їм розповів про мене, а я ж не був членом ніяких спілок, вони прийшли до мене додому. Подивлись роботи. І після цього запропонували цю поїздку до Сенежу. З тим, щоб підготувати виставку на спортивну тематику. Цікаво, що й після цього на Буковині я  так і не став, так би мовити, легальним. Тоді для всіх головне було – обережність, щоб якось чогось би не вийшло. І так говориш: «Так у Москві ж». А тобі відповідають: «Ну, те у Москві, а тут краще так не робити».

– У нас не так багато гучних дисидентських справ було у Чернівцях сімдесятих. Відомі справи з приводу християнського протестанстького руху. І, власне, справа  Зісельса, який був правозахисником. Ви і нині дружите з Йосипом Зісельсом. Що стало причиною арешту, як це відбувалося?

– То був дивовижний час. Умовно була чорно-біла ситуація: хто не з нами – той проти нас. Це взаємно було. Ми думали так само, як і вони. Сьогодні, на жаль, зрозуміти де свої, де чужі – досить проблемно. І ми спілкувалися звичайно за цим принципом несприйняття. Я із Зісельсом познайомився у 72-73 роках. Він був достатньо замкненою людиною. Цікавим був привід знайомства. Тому що зараз це виглядає вже анахронізмом.. У мене був дуже близький друг, який був книжником, він сам лікар, дружина – лікар, але все, що відбувається у світі книг – що видається, “чорний ринок”, “білий ринок” – все він знав. І у нього була як би “штаб-квартира”. Ми там всі збиралися просто на чай, тоді було модно створювати бібліотеки – діставали книги, обмінювалися ними. Це була майже ціла індустрія. І там з’являвся Зісельс, а вони були однокласниками. У Зісельса була прекрасна бібліотека. Там ми і зійшлися на ґрунті спільного неприйняття якихось речей, не конкретно мистецтва, а взагалі. Але у нього було своє життя, про яке ми нічого не знали. А він його не афішував. Він прекрасно розумів, що ми – художники, і це головне, що нас цікавить. Про нього стало відомо, коли його вперше заарештували. І приводом для його арешту і покарання було те, що він дав комусь почитати « Архіпелаг Гулаг» Солженіцина, який зараз, мабут,ь є в кожній книгарні… Але тоді цього було достатньо, щоб запротории людину у в’язницю на три роки. Зараз це уявити неможливо. А ще перед тим була публікація в “Радянській Буковині”, називалася вона, якщо не помиляюся, “Духовні жебраки”. До речі, за цю статтю автор отримав премію Ярослава Галана,  здається, була така премія. Там писали Зісельс – фарцовщик, займається джинсами біля “Інтуриста”, де зараз “Буковина”. Тобто зміщували акценти, робили його дрібним спекулянтом, про якого чомусь пишутьу газеті. А він – криштально-чиста людина в цьому відношенні, за ним нічого не помічали. І був завжди скромно одягнений.   Були три біржі: музиканти, футболісти і фарцовщики. Музиканти і фарцовщики збиралися біля магазину “Кобзар”, а футбольні фанати – там, де зараз герби міст-побратимів, трохи нижче. І я всіх знав. Зісельса там не було.

Його другий раз саджали вже майже перед перебудовою?

– Зісельс, до речі, був тоді чистої води правозахисником, без якогось національного ухилу. Багато спілкувався з українськими націоналістами, його знали, завжди цінували і поважали. А вже нині він відомий, як єврейський діяч. В другий раз його саджали у Чернівцях у  1984 році у зв’язку із єврейською темою. Приводом конкретно було те, що на єврейському кладовищі був здійснений акт вандалізму, по центральній алеї було повалено майже 300 пам’ятників. Відповідно відразу розпочався шумок. Як відомо,  ані антисемітизму, ні проституції, ні сексу в країні нема. Владі було вигідно це подати так, що якийсь п’яний випадково плечем повалив ці пам’ятники. Це, звичайно, було не так. А навколо цвинтаря тоді був цілий рух. Те, що зараз робиться на офіційному рівні, приїжджають діти, волонтери, ми робили мало не у підпільних умовах, оскільки вважали, що це єдине місце, яке може в той час якось цю іскру роздути. Банально займалися прибиранням території, хто у своїх рідних, хто взагалі, влаштовували недільники. І, треба сказати, що ентузіазм був приголомшливий. Багато людей збиралося і збирали якісь пожертви, гроші, хай невеликі, але для цієї справи, щоб мати касу.  І от, активісти сфотографували ці повалені памятники  і вирішили це оприлюднити, що все ж не п’яний пройшов, а це був акт вандалізму. З точки зору радянської влади таке оприлюднення  було антирадянським явищем і знайшли у одного з хлопців негативи. Цього було достатньо – двом дали по три роки, одному – два. І, власне, мене закрили на чотири доби.

– А як вас заарештували? 

– Я зранку відводив дитину в садочок, така у нас була сімейна домовленість. І в цей час дзвінок у двері – прийшли двоє з КДБ провести обшук. Дружина швидко вдягнулася і поїхала відвозити дитину в садок, прямо звідти поїхала до Зісельса, на Гайдара, попередити, що у нас обшук. Там у цей час також був обшук, її там закрили на цілий день, вона вже звідти вийти не могла. У мене був дуже довго обшук, забрали багато книг, які, до речі, не повернули. Книги ці я купував у Москві.. У мене були такі журнали “АЯ”, які випускав Максимов, емігрантський журнал: Париж – Москва – Нью-Йорк – про неофіційне російське мистецтво. Забавно було, слыдчий прийшов, дивиться – російською мовою, російське мистецтво, і вже хотів покласти на стіл. І тут у нього випав цей журнал з рук і відкрився на сторінці, де були роботи Комара і Меламіда – відомих діячів соц-арту, які живуть у Нью-Йорку, картина називається “Сталін і музи”. І він відчув щось не те. У підсумку мене перетримали добу, тому що за законами того часу більше трьох днів не могти затримувати. Оскільки збіглися вихідні, то мене протримали майже п’ять, чотири з половиною доби. Тим не менш, мене єдиного випустили, і  дали офіційне попередження на 5 років. Була стаття 187. Тобто якщо я щось зроблю в цьому напрямі, то мені дадуть строк і додадуть ще. А на відміну від того ж Зісельса, котрого можна назвати професіоналом, я ж професіоналом не був. І находив не одну сотню кілометрів по камері, і думав: “Чому це зі мною? Я такий же як усі, я хочу бути таким як усі”. Так життя повернуло. Скільки я викурив цигарок… Мав би злетіти від того диму. Тим більше, вони мене звичайно шантажували моїм батьком. Мій батько був відомою у місті людиною. І він вірив у комуністичні ідеали, в хорошому сенсі. І тут.  Як це у такого батька такий син. А батько мій був сердечником і міг не перенести такго стресу. Мене ж звичайно мучила совість, як це так.  Це був 84-й рік. Незабаром була перебудова. Дякую долі, що дожив до неї. Попри те, що так важко все у нас проходить, вважаю, що Горбачов заслуговує на золотий пам’ятник. І у 89-році у Чернівцях у мене була велика персональна виставка. І там виступали люди, які свого часу відсахувалися від мене, і тоді дізнався, що я, в цілому, непоганий хлопець і навіть талановитий.

– У часи перебудови ті, хто мали можливість, – виїхали з країни. Чому залишилсь Ви, після всього що тут пережили?

– Я не буду тут розповідати про якийсь свій «квасний паріотизм» – не люблю такі розмови. Але для митця – еміграцію, іноді, можна порівняти із операцією на серці. Це і дуже небезпечно, і дуже боляче. Крім того, у мене немає таланту до авантюри, від чого деколи страждаю. Тому що іноді життя вимагає рішучих кроків. А еміграція, безумовно, рішучий крок. Я залишився у Чернівцях ще й тому, що у світі дуже мало людей, які можуть дозволити собі бути митцями. Жити вільно, займатися мистецтвом – це велика розкіш. Хто зна, чи дозволило мені б життя це робити в іншій країні? Тут таку розкіш я можу собі дозволити.

Розмовляв Сергій Воронцов, фото Микола Гавка

У скороченому вигляді вийшло друком в газеті “Чернівці”

Коментарі
  • Всякая информация о Черновцах-городе моих предков и моего школьного периода всякий раз поднимает в моей душе бурю чувств и воспоминания невольно воспроизводят картины далеких прошлых лет. В ряду этих воспоминаний несомненноe место занимает и Бума Тутельман, которого ,как говориться, можно смело назвать брендом современных Черновцов. А знакомы мы были благодаря нашим родственникам общавшихся друг с другом и дети становились невольными свидетелями взаимообразного участия семейных отношений. Так что про талантливого юношу общительного и смешливого, не растающегося с карандашом и бумагой, я узнал от родителей. Hепосредственное же знакомство состоялось в Одессе где я работал на одном из заводов местпрома,а Бума “грыз гранит науки’ в Одесском худучилище им. Грекова. Вот с того времени имя Бронислава Тутельмана все чаще упоминалось как в русскоязычной прессе так и в местных СМИ. Вклад этого неугомонного художника постоянно находящегося в творческом поиске по праву оценен как на Западе так и на родине Для меня же Бума, в первую очередь, человек дела и доброго сердечного отношения к тем с кам он был близок в беспечные молодые годы и жил со светлым стремлением быть нужным людям своим творчеством.

  • Ето мой учитель по рисованию
    Школа 41 с 3-6 клас
    Даже в 5 класе нарисовал его портрет в авангардном стиле
    Таких людей не забывают
    Мне уже 27 лет но Бума такойже молодой душой !!!

  • Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

    Щоб додати фото у коментар, необхідно в текст вставити ссилку на фото.

    Як вигадують кримінальні справи

    Останні новини