Чи буде силовий сценарій відставки Каспрука?

Сесія 26 липня, на якій розглядатиметься питання дострокового припинення повноважень чернівецького міського голови, навряд чи відбудеться гладко і без пригод – незважаючи на те, що і команда «Народного фронту», й оточення самого Олексія Каспрука останнім часом демонструють певну втому від затяжного політичного піке. Перші – наростаючу байдужість. Другі – відверту приреченість, від якої починають отримувати неприродню насолоду.

Один із базових сценаріїв дестабілізації – зрив сесії ветеранами АТО або праворадикалами з метою тиску на депутатів, скасування, відтермінування або зміни настроїв у день голосування. Благо, досвід таких акцій в Україні достатньо великий – у Львівській обласній, Тернопільській міській та обласній, Одеській, Нікопольській, Черкаській та Харківській міських радах саме «радикали» Олега Ляшка, активісти «Правого сектору», «Національного корпусу» і «Свободи» послідовно виступали інструментами демонтажу місцевого самоврядування. За мовчазної підтримки президентської вертикалі, силовиків або політичних лобістів у столиці.

Ці сценарії можна розділити на два типи: показове «дресирування» місцевої влади центральною – руками «патріотів» при демонстративній бездіяльності правоохоронних органів (Харківська міська та Львівська обласна ради). А також властиво місцеві «розборки» за участі праворадикалів, правоохоронців і, подекуди, столичних гравців (протистояння в Одесі, Нікополі, Черкасах, Тернополі і Чернівцях). Блокування, бійки, погрози, газ, фірмові димові шашки, а з недавнього часу і стрілянина поступово стають єдино зрозумілою мовою політичного діалогу як у Києві, так і в регіонах.

Харків і Львів: наступ на столиці

Штурм Харківської міської ради активістами «Національного корпусу» 20 червня став кульмінацією протистояння київської і місцевої влади: всі супутні обставини свідчать про те, що акція не була спонтанною і не є міжпартійним «міжсобойчиком» мера Геннадія Кернеса і народного депутата Андрія Білецького. За наслідками погромів і нападу на заступника міського голови Андрія Руденка, мер Харкова відразу заявив про спробу незаконного «захоплення влади» за командою з Києва: «Йде свідома дискредитація органів місцевого самоврядування». Що логічно вписується в серію обшуків, проведених Службою безпеки на харківських комунальних підприємствах за тиждень до подій.

У випадку Геннадія Кернеса диспозиція зрозуміла: напередодні президентських виборів Петро Порошенко намагається наново вибудувати піраміду лояльності на місцях. Головна ставка Президента, відповідно до інсайдів, опублікованих «Лівим берегом» 14 лютого, робиться на міста-мільйонники і мерів, які мали би підтримати кандидатуру діючого Президента («Мери – наш головний ресурс»). Саме з цим у Петра Олексійовича проблеми, особливо з моменту охолодження стосунків з олігархом Ігорем Коломойським, який і тримає руку на пульсі в мегаполісах України. Так чи інакше, всі голови великих міст, за виключенням Києва – Геннадій Кернес, Борис Філатов, Геннадій Труханов та Андрій Садовий – є політичними креатурами або сателітами олігарха. А значить – потенційними опонентами президентської вертикалі.

Для «Національного корпусу» участь в акціях «прямої дії» – це, у свою чергу, ефектний самопіар у ролі «народних месників» із заділом на наступні парламентські та місцеві вибори. Ставка міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, близького до лідера «НацКорпусу» Андрія Білецького (обидвоє – висуванці «Народного фронту») в усіх розкладах безпрограшна: залишаючись у тіні і переводячи весь негатив на Адміністрацію Президента, Арсен Борисович «закручує гайки» і накручує рейтинги власних політичних проектів. З іншого боку, радикальними акціями він же і дестабілізує парламентську коаліцію, напередодні виборів зачищаючи поле під нові партійні союзи (із «Батьківщиною» Юлії Тимошенко, як побачимо далі).

Технологія тиску на лідерів місцевих громад передбачувана і відтворюється у щоразу зухвалішому масштабі. Від «невимушеного» залучення правоохоронців і Національної гвардії під благовидними приводами, як це було у Львові у червні 2016 р. в часі сміттєвого скандалу, центральна влада переходить до брудних комбінацій, використовуючи радикальних активістів як політичних пішаків. Під не менш благовидними приводами: протест проти незаконної забудови біля стадіону «Металіст» (у Харкові) або вимоги реабілітації та амністії для учасників АТО Верховною Радою (у Львові).

Події у Львівській обласній раді 30 травня 2017 р. вперше продемонстрували зрощення інтересів крайньоправих активістів та владної вертикалі. Від гучного конфлікту кожен отримав належні плюси: влада руками радикалів притисла опозицію – радикали ж насолодились ілюзією влади. Дозволяючи націоналістам учиняти показові безлади і самосуди на місцях, Адміністрація Президента цілеспрямовано підриває авторитет регіонального самоврядування і чинить тиск на непідконтрольних посадовців, обраних місцевою громадою. В першу чергу – на потенційних кандидатів на президентський пост: лідера «Самопомочі» Андрія Садового. Падіння його особистих і партійних рейтингів після пожежі на Грибовицькому сміттєзвалищі, маски-шоу Нацгвардії у львівській Ратуші і погромів на вул. Винниченка – є наочним свідченням того, що поєднання медійного, адміністративного і «громадянського» тиску в короткостроковій перспективі дає «позитивні» політичні результати.

Те, що безпорядки у Львівській обласній раді були не лише піар-акцією «Національного корпусу» і «Свободи», які для ефектної картинки штурму і залякування депутатів організовано стягнули активістів із сусідніх областей і навіть столиці – свідчать сам контекст, час і місце події. Привід – амністія для АТОвців – був лише ширмою, адже вимоги протестувальників завідомо не мали відношення до компетенції обласної ради, що не завадило її штурмувати – з димовими шашками, виламаними дверима і блокуванням роботи сесії. Акція визначально мала іншу мету – демонстрації сили, що стало сигналом-попередженням і для всіх інших рад: якщо це можливо у Львові – тоді це можливо всюди. Іншими словами: «Ми будемо приходити в інші облради, будемо продовжувати це робити і сподіваємося на розуміння».

Про роль Києва в установленні контрольованого хаосу на місцях можна робити висновок з показової бездіяльності поліції під час силових акцій, санкціонованих згори. І харківські, і львівські події як по лінії МВС, так і по лінії СБУ чітко вписуються в цю схему, адже їхнім мотивом є виключно переділ влади та політичні інтереси столичних гравців. Про що свідчать усі наступні заяви мера Геннадія Кернеса, голови Львівської обласної ради Олександра Ганущина і керівництва «Самопомочі», котрі, залежно від партійної ангажованості, перекладають відповідальність або на провладну коаліцію і президентську вертикаль, або на місцевих лідерів, які «довели» до збурення громади.

Черкаси: війна за місцевий уділ

Роль націоналістів у політичному протистоянні на місцях зводиться до класичної схеми: погрози–блокування–дестабілізація з подальшим відстороненням неугодних фігур або примусом до співпраці. Якщо у випадку Нікопольської міської ради конфлікт між мером Андрієм Фісаком і місцевим активом «Правого сектора» мав практично аматорський характер – відтак і завершився 4 травня неконтрольованою стріляниною і з тяжчими тілесними наслідками для всіх учасників – то протистояння в Черкасах за участі «Національного корпусу» було витонченішим і розіграним як по нотах.

На відміну від львівських і харківських подій, де праворадикальні дружини Андрія Білецького за санкцією Арсена Авакова підігрували президентському сценарію, у провінційних Черкасах націоналісти втрутились у з’ясування стосунків між мером Анатолієм Бондаренком та секретарем міської ради Олександром Радуцьким, який ефективно «ізолював» міського голову, контролюючи депутатську більшість у міській раді. Лінія конфлікту з точністю відтворює чернівецьке протистояння між Василем Проданом та Олексієм Каспруком – з вагомою відмінністю: мер Черкас є висуванцем Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина».

Те, що 29 січня, через тиждень після неофіційного візиту міністра внутрішніх справ до Черкас, активісти «Національного корпусу» в балаклавах блокували роботу Черкаської міської ради, примусивши депутатську більшість проголосувати за бюджет у редакції виконавчої влади – стало одним із перших сигналів дрейфу Арсена Борисовича до політичної гавані «Батьківщини». Який підтвердила наступна заява радника міністра внутрішніх справ Станіслава Речинського, на думку якого праворадикали своїми діями «досягли достойного результату» – в залишку майже дослівно повторивши коментар нардепа Андрія Білецького про «дуже позитивний результат».

Під яким, вочевидь, малось на увазі і продовження – відставка Олександра Радуцького з посади секретаря і спроба «НацКорпусу» позбавити його депутатства – у відповідь на організовані екс-секретарем збори з відкликання 6 промерських обранців, що стало початком переформатування всієї представницької влади в місті. Фінальним штрихом у сценарії упокорення Черкас стала заява керівника місцевого «Національного корпусу» Дмитра Кухарчука з вимогою перевиборів Черкаської міської ради.

Чернівці: еліти проти голови

Скасований візит Андрія Білецького до Чернівців за 5 днів до голосування за відставку Олексія Каспрука навряд чи був випадковий – як і сам факт скасування офіційної та ряду неофіційних зустрічей лідера «Національного корпусу» з місцевими політичними фігурами. Виступ «Національного корпусу» на сесії 26 липня відтермінували за мовчазної «відмашки» зі столиці, що обмежило ставки мерської команди адміністративним ресурсом і нечисельною групою лояльних АТОвців. Те, що екс-мер Черкас Сергій Одарич (за іронією, відставлений з посади у 2013 р.) назвав «неприйнятними бандитськими методами 1990-их рр.», коли «бандити (читаємо: активісти) примушують приймати рішення, з якими делеговані народом представники влади не згодні» – через провладні ЗМІ довго легітимувалось у громадській думці Чернівців. Однак в останню мить Київ залишив Олексія Павловича «наплюсодинці» з обшуками й без «бандитської» підтримки – на яку той до кінця розраховував.

Давні погрози, починаючи від обіцянки Ольги Гришин-Грищук викидати депутатів «через вікно» у грудні 2014 р., і закінчуючи письмовими погрозами громадських діячів у разі голосування за відставку чернівецького міського голови Олексія Каспрука у травні 2018-го – частина єдиної схеми, в якій міських божевільних, професійних активістів чи куплених представників громади як виконавча, так і представницька гілки влади почергово використовують у якості «живого щита» для політичного тиску або зриву легальних процедур місцевого самоврядування. Ця модель працювала довго і безвідмовно – доки під неї виділявся ресурс.

Проте сьогодні публічне протистояння затягує надто багатьох гравців – і рано чи пізно процес може вийти з-під контролю, коли буде важко визначити його справжніх ініціаторів та бенефіціарів. Адже, входячи у смак, до радикальних методів дедалі частіше починають вдаватись і без санкції Банкової та силовиків – що, у свою чергу, невідворотно наближає поворот маятника і новий виток «закручування гайок». Прийняття рішень під тиском і погрозами розпуску місцевих рад, ультиматуми і «пряма демократія» активістів нормуватимуться лише до «Часу Ч», коли влада повернеться – в образі злого поліцейського, як уособлення «прямого управління». Першими ластівками якого стали проведення виборів і зборів про утворення ОТГ під контролем Національної гвардії і КОРДу в Одеській та Чернівецькій обл.

Святослав Вишинський — спеціально для «Буковинського центру»