З попелу-квіти. Де в Чернівцях Європа? (Нічний таймс)

25.12.2013

 

KK-22Дивно читати провінційні мемуари. Люди згадують не видатні події, не якихось геніальних діячів, які зустрілися на їхньому шляху, а родичів, друзів, та події їхньої родинної історії. Є в цьому, на мій погляд, великий сенс, і глибока філософія. Непомітна на перший погляд.  Таких мемуарів чернівчан не так багато, але достатньо для того, щоб зачитатися.  Можливо, вершинами цього різновиду спогадів у чернівчан є книга « Квіти з попелу» Маргіт  Бартфельд-Феллер і, звісно, книга Петера Деманта « Моє перше життя».

Як не дивно абсолютно різні книги багато що обєднує. Про Деманта ми вже писали. А про Маргіт – ні. Тож представляємо насамперед її.

 Доля Маргіт  звичайна. Для тих років. Дитинство і юність у Чернівцях. Потім заслання з родиною до Сибіру 13 червня 1941 року. Потім життя у Сибіру. І що цікаво, саме життя, а не існування.   

 Чернівчанка  Маргіт видала на схилі років звичайний родинний фотоальбом. Фото родини від початку 20 століття. Чомусь їх зберегли, за жіночою звичкою. У книзі мало текстів. Безкінечна низка якихось родичів, друзів і знайомих Маргіт на тлі буковинських краєвидів, квартирних інтер’єрів тощо. Здавалося б, навіщо вони? Ці невибагливі любительскі фотографії. Як власне, навіщо двохсотсторінкове описання дитячих та юнацьких пригод іншого чернівчанина Петера Деманта, який майже сорок років, як і Маргіт, провів у Сибіру. Втім, якраз нам, можливо, вони найбільш необхідні. Як камертон. Цьому є кілька причин.

 По-перше, це справді чудовий камертон. Він не так розповідає, а налаштовує на те, щоб зрозуміти європейське життя. Тема наразі актуальна. Адже ми хочемо, щоб європейці навели у нас порядок. Примусили не плювати на тротуари, не хамити в установах, не брати хабарі, зробити нас фахівцями своєї справи, навчили не «кидати» працівників на зарплату ну й так далі.  Без європейців щось у нас це не зовсім виходить. 

Тому дуже цікаво – відчути основи  дещо іншого світогляду. Як не дивно, перше, що кидається в очі – це підприємливість. Абсолютне байдуже ставлення до держави, як годувальниці. Усе виховання дітей було спрямовано на те, що людина має самостійно пробивати собі дорогу у життя, не чекати бюджетних милостинь.  У двадцять років люди їхали не у столицю, а, наприклад, до Аргентини чи Бразилії. Батьки цих молодих людей вірили, що так треба.  За чим? Там є можливість заробити по-справжньому. Є ідеї, як це зробити. Цікаво, що і відчуття кордонів майже не було, усі знали  кілька мов. Що ж з того вийшло? Згадана Маргіт Бартфельд у Сибіру, куди вони були вислані  із затишних Чернівців влітку 1941 року , дівчина з заможної родини прикладає героїчних зусиль, щоб облаштувати житло, заготувати якусь їжу тощо. І у неї виходить.  

 З цим пов’язана інша річ. Повага до розсудливості. До речі, радянський менталітет, радянське виховання ніяк не сприяло цієї якості. Віталася романтичність, бажання брати участь у великих процесах, жертвувати тощо. Родини довоєнних Чернівців плекали саме розсудливість. Мене вразило, коли у книзі згаданого земляка Петера Деманта, хлопці потрапляють у неприємну пригоду під час туристичної подорожі, вони починають обговорювати, що вони зробили не так. Мало того, про цю нараду Демант згадує через п’ятдесят років.   І висновки з неї також згадує. І ось ця віра в осмисленість життя, що якщо щось не так, то першого винуватця треба шукати у собі, а не деінде – привертає увагу. Я дивуюся з цих мемуарів чернівчан. Тому що у Сибіру, куди вони випадково потрапили, вони не плакали, а шукали сенсу. Вони приглядалися, як діє ця невідома суспільна машина. Вони щось винаходили, щоб полегшити своє життя, знаходили в’язки, шукали якісь психологічні опори, вчилися жартувати, коли здавалося б це було неможливо і – вижили. 

 Ну ще майже дрібниця, але цікава – стійка звичка до здорового способу життя. Зневага до шкідливих звичок, це такий додаток до розсудливості. Здавалося б, треба образитися на життя, треба забухати, треба зненавидіти щось чи когось. Ні, все навпаки. Зарядка для себе у концтаборі. Що може більше вразити уяву, аніж така проста річ?  Мені здається, нічого більш надихаючого у світі не відбувалося. 

Ось ця неймовірна віра у життя, у те, що його треба не занепастити, не розтратити, а  в нього вірити,  зрозуміти,  і воно віддасть сторицею – дуже помітне. 

І, звісно, про демократичність. Ці чернівчани були вершками суспільства. Кого вони побачили у Сибіру?  Люди, які мали б бути ворожими до них, незрозуміле російське оточення . Часто це були люди прості,  грубі.  Але тіні зневаги не помітив я у тих спогадах колишніх чернівчан до цих людей. Вони дружили, вони їх приймали, вони спробували їх зрозуміти, і у них вийшло. І через десятки років друкують фото цих далеких людей у своїх спогадах із вдячністю. 

Гарний урок, добрий урок, як витискати з життя те, що воно може дати.  Навіть коли це життя було зруйноване тираном, обставинами, здавалося б. Але життя  сильніше тиранів, обставин і незгод. Достатньо пригледітися до нього і, власне, до цих непримітних спогадів.  Вони про те, які гарні квіти виростають з попелу.  Де ж в Чернівцях уявна наша міфічна Європа, країна щастя Шамбала? Де завгодно, тільки не на карті))) 

 Вийшло друком у газеті “Чернівці”

 Сергій Воронцов

 На жаль фото трохи згодом. Мабуть на уікенд)))

Коментарі
  • Как же хорошо и правильно.Маленькое пособие
    по выживанию в разных условиях.
    Горжусь черновчанами. Вони того варті.

  • Європу роблять самі люди, а не навпаки.
    Засучуй рукави та вперед -з попелу роби квіти.

  • Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

    Щоб додати фото у коментар, необхідно в текст вставити ссилку на фото.

    Як вигадують кримінальні справи