Нотатки з київського Майдану: Ярослав Грицак

У відомому інтернет-виданні “Захід. нет”  видатний український науковець  Ярослав Грицак  опублікував свої враження із Євромайдану у Києві. Що приємно, вони не так запальні, як ділові. Втім, і ентузіазм автора непідробний. Текст:

Вчора пізно ввечері повернувся з київського Майдану. Хочу тут, на свіжу голову, поділитися з Вами своїми суб’єктивними спостереженнями та висновками.

1. Перш за все, такого Майдану ніхто не очікував. Правдою є, що на нього надіялися. Але десь у глибині серця кожна чи кожен з нас мав сумніви, що збереться 100 тисяч. Кому сьогодні за 40, може підтвердити, що такі сумніви були перед референдумом 1 грудня 1991 року: чи проголосує більшість українців за незалежність України?

Висновок : optimism pays – краще бути оптимістом. Песимісти вважають себе більшими реалістами, кращими раціоналістами і далекогляднішими стратегами. Але в ситуаціях 1991, 2004 чи (надіюся) 2013 року їхній реалізм та раціоналізм мало що важить. У таких ситуаціях виграють оптимісти.

2. Такого чисельного Майдану, як випливає з репортажу Каті Горчинської на Kyiv Post, не чекали самі лідери опозиції. Рух знизу виразно переростає опозицію. Щоб не опинитися позаду революційної хвилі, політики-опозиціонери намагаються її очолити. Зокрема, розчинити головну вимогу Майдану — підписання угоди у Вільнюсі — своїми вимогами (імпічмент президента, розпуск Верховної Ради, за кого голосувати на довиборах). При тому, як це випливає з виступів опозиційних лідерів на Майдані, ці вимоги між собою вони не узгодили. Пропозиція Турчинова наприкінці мітингу “прогулятися” до Кабінету міністрів, котра призвела до сутичок з Беркутом, виглядає як дурість або провокація. Виглядає, що він зробив її лише заради того, щоб показати, хто тут “керує” мітингом.

Два висновки: 1) Треба не дати опозиції розчинити головну національну вимогу Майдану — асоціація з Європою – у низці своїх вузькопартійних інтересів. Важливо, щоб на це звертали увагу і постійно подавали голос ті лідери-неполітики, до яких є більша довіра — Група Першого грудня, “Чесно”, журналісти, молоді “креативники” тощо. 2) Кожен раз, коли чуєте радикальну вимогу, перш ніж їй піддатися — а швидше за все, піддатися їй буде легко, бо вона звучатиме привабливо і героїчно — подумайте добре, хто і заради чого її висловив. Цілком може бути, що це здуру, з бажання покрасуватися. Або ж це просто провокація. Пам’ятайте: немає такої дурості, якої не можна було би сказати з трибуни на мітингу.

Я не заперечую, що час до часу радикальні зміни ситуації вимагатимуть радикальних гасел. Але перш, ніж їх слухати і їм піддатися, пропустіть їх через свою голову, порадьтеся між собою чи з тим, хто є для Вас авторитетом. Якщо такого авторитета поблизу немає, радьтеся бодай з тими, хто поруч.

3. Я стояв у натовпі, слухав та обмінювався відгуками з тими, хто стояв поблизу. Більшість із них – молодь і середній клас. Поки з трибуни виступали Луценко, журналісти (Сюмар, Наєм, Портніков) та Карпа, реакція була добра. На політиків реагували зі скепсисом. Враження, що, крім Луценка, опозиційні лідери мають нас за дурніших за себе і намагаються змусити нас вдруге увійти в ту саму річку — Майдан 2004-го. Вони не розуміють, що за дев’ять років люди таки помудрішали і хочуть нової, якіснішої політики. Багато (якщо не більшість) хоче не повернення старої опозиції до влади, а хоче нової країни.

Висновок: опозиція хоче підмінити Євромайдан-2013 на вибори-2015 р. Ми ж маємо змусити зробити її навпаки: нехай зараз, 2013-го, вона покаже нам, що має з чим перемагати у 2015-му. Нехай вона розкаже, як збирається реалізувати європейське майбутнє України. Нехай покаже 2-3 сторінки стратегії: що робитиме, коли прийде до влади.

Якщо ж вона не має нічого розказати ані показати, то варто змусити її тут, прямо на Євромайдані, присягнути, що зразу після Вільнюса вона серйозно візьметься за стратегію розвитку України, щоб встигнути з нею до виборів 2015 р.

4. Вражає брак європейської символіки. Наша невелика група зі Львова була чи не єдиною, яка йшла під європейськими і синьо-жовтими прапорами. Тому нас було легко побачити і впізнати (за це окрема подяка львівським бізнесменам, які про цю символіку подумали і її зорганізували перед виїздом). Абсолютна більшість учасників Євромайдану несла партійну символіку, і лише невеличка меншість — українські національні прапори. На європейську символіку були схожими лише прапори партії Катериничука. Але, знову ж таки, це була партійна, а не європейська та національна символіка.

Під час Євромітингу двічі стався конфуз. Перед початком і наприкінці мітингу попросили заспівати “Ще на вмерла Україна”. І щоб людям було легше співати, пустили в ефір фонограму. Але цю фонограму скомпонували так, що з українського гімну залишилися “ріжки та ніжки”: після двох перших рядків гімну зразу йшла мелодія приспіву. Люди не встигали за фонограмою — а решту співали, не звертаючи увагу на фонограму. Мала деталь, але прикра. Вона ще раз вказує на неувагу опозиції до національних символів.

Варто подбати, щоб, окрім національного гімну, звучав і гімн європейський — фрагмент з Дев’ятої симфонії Бетховена на слова “Оди до радості” Шиллера. Треба знайти або зробити добрий український переклад “Оди” та спопуляризувати його.

Хтось підказав добрий вихід: виявляється, слова “Ще не вмерла Україна” добре лягають на музику Бетховена. Тому можна кожен мітинг починати співом “Ще не вмерла Україна” двічі: перший раз на мотив національного гімну, другий раз — на мотив Бетховена.

Рівно ж немає європейських гасел. Під час маршу більшість скандувала гасла з 2004 р. Єдине європейське гасло: “Україна — це Європа”, добре, але не надто ритмічне чи дотепне. У натовпі можна було побачити, а навіть почути інше гасло, яке, на жаль, звучить не надто пристойно: виявляється, “Європа” добре римується з назвою нижньої частини тіла, куди пропонують послати Януковича.

Висновок: для масової мобілізації вкрай потрібна нова символіка. Вона має легко запам’ятовуватися, впізнаватися і — last but not least – бути дотепною. Тут слово за креативниками. Приходить їхній зоряний час.

5. Під час виступів з трибуни краще сприймалися виступи не-політиків. Знову ж таки, за винятком Луценка. Наші політики таки не навчилися говорити ані коротко, ні дотепно. Єдине, що вдається декільком з них — то це буква “р”: її розкотисте звучання створює враження, що той, хто її промовляє, є полум’яним революціонером. Це дешевий і бородатий трюк. Прикро, що нас на нього хочуть купити.

Висновок: якщо Вам випаде нагода, не цурайтеся самим виступити з трибуни. А тому готуйте виступ заздалегідь. Старайтеся, щоб він був коротким: на письмі це має бути не довше одної сторінки. Краще, щоб Ваш виступ мав одну, а не дві-три чи, тим більше, п’ять-шість тез, а також одну-дві яскраві метафори, а ще краще – дотепи. З усіх вчорашніх виступів мені запам’ятався той фрагмент з виступу Карпи, де вона вдало і дотепно обіграла страхи перед гомофобічною Європою, які поширюють регіонали: вона назвала Януковича та його команду “збоченцями”. Це добрий приклад, як треба виступати.

6. Останнє спостереження не випливає безпосередньо зі вчорашнього київського мітингу. Я знав про це раніше, але Євромітинг мене у цій думці укріпив. Кожна влада має дві складові своєї сили: тверду і м’яку. Або, говорячи мовою комп’ютерів, hard power і soft power. До першої належать спецслужби, спецзагони і т.д. Усе те, що може карати, бити, арештовувати, а навіть вбивати. Під другу підпадає вміння влади зберігати добре обличчя, викликати довіру серед своїх громадян та зовнішніх партнерів, харизма її лідерів і т.д.

Друга сила – не менш важлива, ніж перша. Що більше: у сучасному світі роль soft power щораз зростає. І навпаки, зростання hard power свідчить, що з тою чи іншої країною щось негаразд. Що більше той чи інший уряд набирає на hard power, а втрачає на soft power, то чорніше його майбутнє.

Висновок: hard power не можна побороти однією тільки грубою силою. Коли Ви ведете боротьбу з противником на його території та його методами, Ви, швидше за все, програєте. Тому всі заклики до озброєння, до автоматів Калашникова чи вил є не чим іншим, як самообманом. Мабуть, саме цього і хоче від нас уряд: спровокувавши нас на насильство. Тоді нас легко перемогти — на своїй території і своїми методами.

Hard power найкраще перемогти за допомогою soft power. Заходи на зразок Євромітингу є цьому прикладом. Тому підвищуйте його креативність, харизматичність, будуйте довіру, уникайте, де можете, конфліктів з тими, що стоять поруч із Вами, але мають інші погляди.

Сваритися можна буде потім, в об’єднаній Європі. Коли ми вийдемо зі зони виживання на простір просто життя та самовираження. А зараз у нас власне ця мета — як туди потрапити. Постарайтеся не схибити. І не дайте іншим себе схибити.
Джерело:
ZAXID.NET
Автор: Ярослав Грицак